Відлуння століть

Розділ 8. Шлях до кістлявого дерева. (Частина 2)

За пів години друзі вийшли на трасу. До того часу сонце заповзло за хмари й «колодязне» кружальце блакитного неба перетворилося на щілину. Потемнішало. Похолодало. Світ знову став таким само сірим, як і в день відвідин Радісного.

 - Мабуть, задощить під вечір, - вимовила нарешті дівчина.

Кайл подивився на небо. Хмари тяглися зі сходу. Все важчі й важчі.

 - А так добре починалось… - мовив він, перевівши погляд на стару дорогу, таку ж сіру, як і небо. – Ранок, в сенсі.

 - Роки два назад був такий хмарний рік, - відгукнулася, не обертаючись, Дарик, - що сонце виходило… добре, якщо раз на два місяці.

Кайл згадав Лодуш – невеличке містечко по той бік Стіни. Воно здавалося йому нудним і занедбаним. Зараз здебільшого заселене військовими та пенсіонерами, запилюжене, ніби застрягле у минулому - нагнітало тугу. Єдина сучасна будівля – чотириповерховий білостінний дослідницький комплекс, обнесений парканом і колючим дротом. Великі дзеркальні вікна фасаду здавалося не пропускають всередину жодного промінчика світла. Тільки засліплюють. За три дні перебування у Лодуші Кайл не помітив нікого, хто б входив чи виходив з комплексу. Лише двоє охоронців на вході з нудьгуючим виглядом. Мабуть, робітника було заборонено виходити за межі комплексу й працювали вони вахтовим методом. Душна, до оскоми пісна атмосфера на фоні сонячної весни - що хоч і не вступила в повну силу проте вже заявила на свої права – зараз здавалася ледь не куточком раю. На деревах вже розпустилося молоде соковите листя, з-під земля пробилися перші квіти. Але варто було опинитися у «нейтральній» зоні, як щось раптово змінювалося. Ніби сонце, але якесь холодне й холод той брався не зовні, а десь із середини. Ніби й небо голубе, але якесь незрозуміло важке. Ніби й не туга на серці, але відчуття відірваності від усього сущого. Наче світ за межами покинутих будинків перестав існувати. Єдині, хто тут мешкав – військові патрулі. Й хлопці ці були мовчазні, ніби зберігали якусь сакральну таємницю. Навіть між собою перемовлялися рідко. Тут Стіна була ближчою, виглядала вищою… й влада її була сильнішою. Ніби тінь її величезною брилою, непідйомною скелею падала на душі всіх, хто був поруч, приглушала звук кожного слова, оголювала нерви, загостряла думки й сприйняття… ніби хапала за горло й говорила: «Дивись на мене. Дивись мені в очі. Дивись, й ніколи не обертайся».

А от по цю сторону ставало холодніше, а на горизонті виднілися свинцеві хмари. Вони ніколи не підповзали під саму Стіну. Патрульні вірили, що в той момент, як це станеться, Стіну доведеться переносити. Й вони вірили, що це буде.

 - Тут буває літо? – запитав Кайл, піднявши погляд на небо. Останній привітний промінь сонця засяяв і зник у вузькій шпарині між кудлатими насупленими хмарами. Просвіт зник, ніби його й не було. - Це ж субтропіки, а зараз квітень.

Дарик озинулась:

 - Тут не буває нічого так, як там, де ви звикли бути.

Трохи помовчавши, вона додала:

 - Тут інші закони й змінюються вони занадто часто, щоб цим перейматися. Не порівнюй той свій з цим.

 - Звучить на потойбіччя, - іронічно посміхнувшись правим куточком губ, неголосно підсумував хлопець.

 - А, може, так і є? – обернувся Латіф.

 - Тоді, - втрутилася Дарик, - існує тільки пекло: якщо вже поруч з наволоччю мучяться й хороші люди.

Настрій теж налився свинцем і обважнів, як сіре небо над головою. Якийсь час Дарик вела свою невеличку групу дорогою, а потім піднялася вище схилом: щоб і асфальтовану смугу було видно й самим не потрапляти на очі. Вона була майже впевнена, що покидьки Густава занадто боягузливі, щоб зібратися з духом й вийти до лісу після Судної Ночі; але в той самий час серед них можна було зустріти таких відчайдухів, що передбачити рівень їх відмороженості було неможливо. Проте й жили вони не довго, хоч могли встигнути наробити багато лиха й пролити багато крові.

 - Що то за дерево? – неголосно запитав Кайл у Латіфа. Той знизав плечима:

 - Я щось таке чув, але не бачив ніколи. Це ніби віха, щоб не заблукати. Але, чомусь, я ніколи не чув, щоб про них говорили…

Хлопець замовк, замислившись, як би висловити думку. Перед очима спливли суворі обвітрені й засмаглі обличчя провідників , що зібралися в напівпідвалі бару хто за чаркою, хто з кухлем пива. Згадав, як ті обличчя змінювалися, коли мова зайшла про «кістляві» віхи, як на них з’являвся вираз відрази й зневаги. Латіф притормозив, щоб опинитися поруч із Кайлом й пошепки вимовив:

 - Здається, це якось пов’язано з Оком. То їхні віхи. Але хіба не занадто далеко…

Дарик зупинилася й дала знак зупинитися хлопцям. По тому мовчки вказала вниз, у сторону дороги. Супутники принишкли й поглянули в ту сторону, куди показувала дівчина. Біля сірої кромки дороги росло дерево. Точніше, воно вже всохло й де-не-де кора була обідрана й оголювала блідий стовбур. Але не це привертало увагу: всі гілки його були увішані червоними биндами, які, ніби граючись, погойдував вітер. Щось ще було там, окрім стрічок.

 - …стривай, це… - почав Кайл.

 - Кістки, - підтвердила його здогад Дарик.

Друзі спустилися й підійшли ближче. З гілок дерева, перев’язані грубими нитками, звисали черепки птахів, зайців, гризунів, грудні клітини, що наїжачилися ребрами, кістки лапок. Земля під деревом також була всипана мілкими кістками, а під самим стовбуром, прив’язаний до нього червоною полотняною стрічкою, був череп бика.

 - Що це за малюнки? – Кайл обережно доторкнувся до бинди й став роздивлятися. Один з символів нагадував людську фігурку над головою якої чи то коло, чи то сонце. Руки чоловічка були протягнуті до неба. – Він молиться? Це якась… культова споруда?

Кейден стояв поруч із братом й так само зацікавлено розглядав розмальовані стрічки.

 - Це… - Дарик замовкла й обличчя її скривилося, ніби вона тільки що взяла до рота кружальце лимона.  – Мати, - вимовила дівчина зрештою



Алеста

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись