Відлуння століть

Розділ 9. Притулок. (Частина 2)

Старий зубчастий мур був нижчий за нові стіни, усього метри три-чотири заввишки, проте це вже більше схоже було на фортецю – п’ять веж у напрочуд доброму стані короною оточували замок. Залізна решітка брами була піднята, а невеличкий двір – вимощено сірими кам’яними плитами, між якими пробивалися пучечки трави й розповзалася махрова спинка зеленого моху.

 - Латіфе, - звернулася Дарик до брата, - покажеш гостям що й де, тільки без дурощів.

 - У твоєму розумінні це б означало замкнути їх у підвалі…

 - Ти коли-небудь перестанеш мені пащекувати?

Брат примирливо підняв руки:

 - Та я жартую! Й відколи правда стала пащекуванням?

Сестра натужно видихнула, намагаючись стримати все, що зараз так хотілося сказати:

 - Та йдіть ви вже… куди-небудь, поки я знайду Каліма!

Кейден хотів було запропонувати піти разом із Дарик, проте Латіф, скориставшись моментом, вчепився в куртки хлопців:

 - Я знаю! Покажу вам столову! Раптом там Еміна! В неї завжди можна чогось перехопити!

Кайл кинув погляд на брата. Той не відводив очей від фігури дівчини, що йшла геть.

 - Ходімо, - вимовив він неголосно, - все одно зараз толку від нас не буде й не було б.

 - Може, ти правий, - невпевнено погодився Кей.

Трохи нахиливши голову вбік, Кай замислено мовив:

 - Хоча, тут є на що подивитися…

Кейден відвів погляд від дівчини й, втупившись у брата, скрушно вимовив:

 - Коте, що робиться в твоїй голові? Вгамуй фантазію.

 - Моя фантазія тут ні при чому. Я лише натякаю тобі, що  дівчина красива. Хоч жорстка, як наждачка.

Кайл глянув братові в обличчя:

 - Проте, це тільки зі мною…

 - Вгамуйся, а? – попросив Кей, відчуваючи, що починає зовсім недоречно ніяковіти.

 - Я не зрозумів, - раптом дуже серйозно вимовив Латіф, - ви що тут – мою сестру обговорюєте?

 - Ну, - Кайл розвів руками, - Дарик зможе вліпити мені цеглою, якщо не погодиться, що вона симпатична.

 - Пхе! – гидливо фиркнув хлопець у відповідь. - Ні! Навіть думати не хочу. І щоб… в моїй присутності не думали. Фу!

Латіф скривився:

 - Тепер мене нудить!

 - Де тут столова? – широко посміхнувшись й виблискуючи хитрими вогниками в очах, запитав Кайл.

 - Бе! – все ще незадоволено бурмочучи, хлопчисько розвернувся й попрямував у прохід між стіною замку та муром. – Мені тепер хліб поперек горла стане!

«Столова» була більше схоже на маленьку кухню, у якій панувала напівтемрява, бо через маленькі віконця під стелею денного світла майже не пробивалося. Кам’яні сходи вели в напівпідвальне приміщення. У чавунній буржуйці, труба якої виходила на двір через одне з віконечок, палахкотів вогонь, а у каструлі на плиті щось весело булькало, розповсюджуючи навколо аромат їжі. Кайл проковтнув слину. У кутку біля сходів лежали складені акуратним трикутником дрова, в іншому – була діжа з водою та рукомийник. Поруч із піччю вздовж стіни тягнулися полички, на яких стояли баняки різних розмірів, під ними – на кілочках висіли сковорідки, ковші, черпаки й інше кухонне приладдя. У старій дерев’яній шафі, верхні дверцята якої давно вже втратили своє скло, були складені залізні миски та кружки. У кованих чашах, що звисали на ланцюгах зі стелі, палахкотіло слабким червоним полум’ям якесь мастило. Кайл придивився: вогонь ніби танцював над поверхнею чорної в’язкої жижі.

 - Що це за мастило?

Кай принюхався. Чи то аромат їжі забивав всі памороки, чи й справді запаху від тої нафтоподібної субстанціі зовсім не було.

 - То смола, - відгукнувся Латіф, оглянувся навсібіч й тхором чкурнув до полиць і діжок.

 - …кучерявої лози, - глухо промовив Кайл, подумки повернувшись до позавчорашньої ночі. Він більше не бачив Собіслава. Що з ним сталося? Якесь тривожне, недобре відчуття тінню зашкреблося у закутку серця.

 - А?.. – неуважно перепитав хлопчина. – Т-так.

На мить Латіф завмер і обернувся:

 - А ти звідки знаєш?

 - Та так, чув десь.

- Я не впевнений, що ми можемо взяти щось звідси без дозволу, - обережно передбачив Кейден дивлячись у спину Латіфа, який знову повернувся до припасів й вже навантажував ними полотняний мішечок, що зняв із гачка на стіні. І хоч говорив Кейден ніби лишень цікавлячись думкою хлопця, але в голосі його звучала засторога, холодніша за камінь. Латіф обернувся й,  розчервонівшись, почав виправдовуватися:

 - Та якби я не знав, що Еміна мені сама б і ключі довірила, я би…!

По приміщенню майнула тінь – хтось закрив собою сіре світло, що долинало знадвору від прочинених дверей. Хльосткий вигук звучного голосу змусив Кайла здригнутися, а Латіфа – залитися налякано-невинною усмішкою.

 - А щоб йому грець! Чи я маю весь час затуляти двері на замок, аби усілякі байди тут мені не шастали!



Алеста

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись