РОЗДІЛ 7 – Молодший Князь.

Будинок спав, з кімнати вони виринули у темний коридор, який освітлювала тільки олійна лампа, Мечеслав тримав її у своїй руці. Ще він підтримував Яромилу під руку, допомагаючи водяній відьмі спускатися крутими сходами вниз, на перший поверх, деякі половиці поскрипували під ногами, позначаючи їхню присутність у порожньому приміщенні, що добре чулося в нічній тиші.

– Темрява така, як ти сходами спускався без лампи, коли по одяг для мене ходив? — пошепки запитала Яромила, не бажаючи своїм голосом потурбувати спокій інших родин, що тут проживають.

– Я перевертень, Яра, – тихо посміхнувся їй у відповідь Мечеслав. – Ми в темряві добре бачимо, часом краще за дикого звіра.

Далі вони мовчки спускалися, Яра тут зовсім не орієнтувалася, тому міцно схопилася за запропоновану руку, йдучи за Мечеславом. Коли вони спустилися вниз, опинилися у своєрідному коридорі. Він відгороджував житлові кімнати будинка від досить просторого загального залу, до якого вони швидко попрямували. Це приміщення було незвично величезне. Навіщо таке у житловому будинку? Яра з цікавістю оглядала його, встигла помітити, два широкі столи та безліч лавок, приставлених щільно до стін. Ще чотири високі, під саму стелю вікна, зачинені дерев'яними віконницями. У денний час помешкання добре освітлювалося сонячними променями, що потрапляють сюди з подвір’я, там же трохи осторонь від вікон знайшлися вхідні двері, широкі, зараз замкнені залізною засувкою. Яромила було, в той бік сіпнулася, вважаючи, що їм туди, але Мечеслав не пустив, смикнув її за руку, потягнув і головою похитав. Він провів її вздовж столів, повертаючи ліворуч, де виявилися нічим непримітні невеличкі дерев'яні дверцята, завішані лляною сірою фіранкою. Варто було її відкрити, вони опинилися в іншому приміщенні. Довгий, вузький коридор, в ньому безліч дверей, що приховують за собою різні приміщення, призначення яких Яра ще не знала. Дійшли до його кінця, завернули праворуч, потрапивши до малого своєрідного передбанника без вікон, тільки з одними дверима. Варто було Мечеславу відчинити двері, в обличчя одразу вдарило прохолодне нічне повітря, огортаючи прохолодою, пробігшись холодними цівками по оголених ділянках шкіри, змушуючи зіщулитися і почати звикати до зміни температури. Запахло березою та полином, а ще безліч цвіркунів співали свою пісню, втішаючи слух. Яромила посміхнулася, вдихнувши на повні груди свіже повітря, сама мимоволі вхопила міцніше Мечеслава під руку, викликавши таким своїм вчинком усмішку на його вустах, він подушечками пальців лагідно погладив кисть її руки.

Тиха літня ніч, повний місяць висвітлює все навколо, дозволяючи виразно бачити перед собою за кілька метрів. Так тихо й спокійно, десь пролетів кажан, трохи вдалині в траві возиться їжачок, життя нічних мешканців тече своєю чергою, ніби й немає цього монстра, що в лісі лютує. Яра сумно посміхнулася, відганяючи від себе похмурі думки, важко зітхнувши, стала трохи на всі боки оглядатися, тут вона ще ніколи не була.

Вони опинилися в невеликому внутрішньому дворику, трішки осторонь на них чекав ще один витязь, тримаючи під вуздечки трьох коней. Яромила скривилася, побачивши цих благородних тварин. Чисто гіпотетично вона любила всю живність і до коней, у тому числі, ставилася позитивно, але практично, змусити себе залізти на спину коня, та ще в галоп пуститися не могла, дивним чином її невдоволення відчув Мечеслав, тихенько хмикнув.

Яра вважала за краще пропустити цей хмик повз вуха, зосередивши увагу на іншому, незнайомому їй поки що витязі, якого звали Ратомир.

Ратомир стояв досить далеко, розглянути риси його обличчя було неможливо, тоді як структуру тіла, цілком можливо. Нижче на зріст, ніж Мечеслав, у плечах не такий широкий, а загалом такий самий підібраний, досвідчений вояка, з міцним, тренованим тілом, що добре простежувалося в його діях і пильному погляді.

Мечеслав загасив лампу, поставив її на поріжок, поряд з будинком, підхопив Яромилу під руку і вони попрямували до Ратомира.

Коли практично зрівнялися з ним, Яромила одразу прислухалася до себе, не без подиву відзначаючи, що перед нею ще один представник перевертнів – вовк. Та не аби який, а білий вовк! Що по зовнішності теж простежувалося, у витязя волосся попелясте, брови такі ж, та вії попелом очі облямовують. Самі очі яскраво-блакитні, холодні, погляд його був холодним, наче мороз у душу заглядає. Білі вовки – набагато крупніші за звичайних вовків, потужніші, зліші. Рід їх раніше в північних землях мешкав. Жити в тих краях і так нелегке, а в якийсь момент земля збунтувалася, років триста тому це сталося, та й досі взимку аукається, лютими морозами. Вимерзало там все, на батьківщині вовків, їх і так мало було, а коли лихо прийшло і того менше стало, щоби повністю не згинути вони сюди перебралися в ці краї. Розсіялися у князівстві Лісовому, змішавшись із корінним населенням.

Ратомир дівчину з такою ж цікавістю розглядав, як і вона його, потім носом повів. А Яромила зазначила, що, мабуть, для всіх перевертнів запахи дуже важливі. Звір первинно за запахом оцінює. Вона знала, що перевертні набагато яскравіший і багатший запах відчувають, ніж прості люди, але одна справа знати, інша ось так на власні очі спостерігати. Вона, будучи відьмою, і сама чула краще за звичайну людину. Але зараз по-доброму заздрила кудлатим, її нюх, плентався десь у них у хвості.

– Тебе можна привітати, Мечеславе, – пролунав тихий, грудний голос Ратомира, він з лукавством на свого воєводу подивився.

– Думаю так, – усміхнувся Мечеслав, обхопивши Яромилу за талію і владно притиснув до себе, позначаючи свої права. – А там життя покаже. Яра, а його звіра впізнаєш? – звернувся він до водяної, викликавши подив на обличчі у свого побратима.