Розділ 14.

Я проснулася від чийогось погляду, але в дуже теплих і м’яких обіймах. Нехотячи відкрила очі і зразу ж стикнулася з темними зеленими очима демона.

- Доброго ранку! – посміхнувся до мене Маверік.

- Доброго! А вже ранок? – я потягнулася, роззираючись навколо.

- Суцільна ніч! Але нам потрібно вставати… - він враз спохмурнів.

- Щось сталося? – я сіла на ліжку, прикриваючи голе тіло ковдрою.

- Ні, просто ніхто не може зрозуміти, що після таких пригод потрібен відпочинок і постільний режим. А от цікавість у кожного злетіла до верху! – він засміявся. – Навіть король не може всидіти на місці, чекаючи тебе від того моменту, як повернувся Ксеніл.

- Ясно, - я ще сильніше закуталася в ковдру і обійми демона, не маючи ані найменшого бажання повертатися до невирішених проблем.

Демон поцілував мене у чоло і підійшов до крісла, на якому був ще один комплект такої ж чорної форми, яку я мала ще сьогодні вдень… Хоча таке враження, що зустріч із химерою відбулася дуже давно, в якомусь іншому житті.

- Нічого іншого твого розміру я не маю, - якось винувато сказав демон і поставив чорну форму на ліжко, а сам пішов у непримітні двері, за якими зразу ж почувся шум води.

Ще раз важко видихнувши, я почала одягати форму і заплітати волосся у косу. Заплівшись, я витягнула із старої форми, яка валялася брудним лахміттям під дверима, магічний договір.

- Готова? – запитав Маверік, вийшовши повністю одягненим, на що я кивнула і протягнула йому руку.

Мить – і ми вже стоїмо перед ректорським кабінетом. Маверік без стуку зайшов першим, а за ним і я. І наша компанія не помінялася із останньої зустрічі.

- Елевтерія! – Ларего підійшов до мене і міцно обійняв. – Який я радий, що з тобою все добре! – а я потонула у теплих, ледь не батьківських обіймах короля.

- Ель, нам всім цікаво, що там сталося? – сказала Єва у нетерпінні і я подавила у собі посмішку.

- Я з химерою підписала магічний договір, - який я зразу витягнула і протягнула королю.

Він почав його читати, а я продовжила, або почала розповідати про всю нашу розмову із химерою.

- Я не знаю, як ти це зробила, - почав король, - але те, що ти зробила – це безцінно для Архонії!

- Я думаю, що нам потрібно знайти всіх, хто хоч якимось чином пов’язаний із нападом ельфійок на Елевтерію, перенесенням на Мертвий острів, напад ліча і всією історією із прокляттям Асторі, - сказав Стефан, який до того сидів дуже задумливим.

- Стосовно того, як Елевтерія потрапила сюди, у мене є одна догадка, - сказав Ксеніл, дивлячись на кожного по черзі. – Я взнав, що вона потрапить сюди від Дінела, хоча сам зв’язаний із артефактом. Але тоді я не придав цьому значення… Хоча Дінел дуже наполегливо намагався поговорити із Елею.

- Добре, перевіримо його, - кивнув Стефан, щось записуючи у невеликий блокнот.

- Щодо вбивства Остеріля, яке хотіла здійснити Асторі, - продовжила Єва, - мені здається потрібно перевірити весь його гарем.

Стефан ще щось дописав у блокнот.

- За інше потрібно посилено шукати винних! – сказав Стефан, піднімаючи із крісла.

- А де Амадей? – запитала я, коли раптова думка про те, що він був мертвий, ввірвалася у мою голову.

- От зараза! – Єва зірвалася на ноги. – Щоб його некроманти ще раз не упокоїли у склепі! – і дівчина вилетіла із кабінету зі швидкістю комети.

- У мене залишилася ще одна незакінчена справа, - пробубніла я собі під ніс і встала.

- Що таке? – зловив мене за руку Ерік.

- Кольтеус… Мені потрібно йому розповісти…

- Ти впевнена, що це хороша ідея? – запитав у мене Олекса.

- По іншому я не зможу… Він повинен все знати, навіть якщо після цього зненавидить мене.

Я була твердо налаштована, але серце кожну секунду так і стискалося від болю. Демон поцілував мене і я вийшла з кабінету ректора, залишаючи його там і направилася в свою кімнату. Як тільки я переступила поріг, дівчата кинулися мене обіймати.

- Ніч на дворі, - посміхнулася я, обіймаючи їх у відповідь, - ви чого не спите?

- Свята Аміра! Я так боялася… - зі сльозами говорила Олівія.

- Все вже добре! – у мене самої виступили сльози на очі. – Як Кольтеус? – запитала в Рози, коли ми сіли на диван.

Вона відвела очі і важко видихнула.

- Не виходить зі своєї кімнати, ні з ким не розмовляє. За ці два дні він став похожий на трупа, яких сам і піднімає…

- Мені потрібно до нього!

- Так ніч! – сказала Лів.

- Він не спить, - я була впевнена в своїх словах. – Проведеш? – запитала я в Рози, на що вона кивнула і ми вийшли із кімнати.

Ми йшли, йшли, йшли, а я думала, що маю йому сказати. Як я маю йому розповісти про те, що сталося? Як я маю дивитися йому в очі? І не помітила, коли Роза зупинилася перед потрібними дверима. Повагавшись, я постукала. А тоді знов згадала, що ніч. Та на диво через пару секунд мені відкрили. На порозі стояла дівчина із вимученим обличчям і синяками під очима.

- Чого вам? – запитала дівчина.

- Мені потрібно поговорити із Кольтеусом.

- Вільда, пропусти її, - сказала за моєю спиною Роза. – Я поясню.

Дівчина пропустила мене і вказала на потрібні двері, а сама сіла на диван разом із Розою, яка почала їй щось тихо говорити. Я постукала у двері, але відповіді не було. Пом’явшись пару секунд, я тихенько прочинила двері і зайшла у спальню некроманта. В кімнаті була напівтемрява. На ліжку, згорбившись, сидів силует, підсвічуваний світлом від двох місяців. Некромант легенько розгойдувався взад-вперед, не звертаючи уваги ні на що.

Я повільно підійшла до нього, ніби до хижого звіра. Він не відреагував, навіть не сіпнувся жодним м’язом. Присівши перед ним на коліна, заглянула в його чорні очі. Він дивився на мене, але не бачив мене.

- Кольт, - тихо сказала я, а він здригнувся, ніби я йому ляпас дала. – Пробач мене, Кольтеус…

- Як це сталося? – мертвим беземоційним голосом запитав він і тут вже я здригнулася.