Глава 28. Немов навіжена

Ще лежачи в зручній постелі, перебуваючи на межі сну й пробудження, я закушувала вуста та міцно стискала стегна, то відкидала убік ковдру, бо робилося парко, то вкривалася з головою, починала заплітати довге волосся й тієї ж миті його розпускала; в голові паморочилася й перед очима вертілися різнокольорові кола.

- Та що ж це зі мною таке? – прошепотіла я, відчуваючи, що вся тремчу.

Можливо, я просто хотіла води.

Або давався взнаки вчорашній день… позавчорашній?

А що як я ще не готова до заміжжя і можна було б почекати деякий час, аби я могла зрозуміти… ні, краще пізнати свого жениха?

Невже для матінки золото барона було важливіше за мене?

Нарешті, підвівшись з ліжка, я підійшла до вікна – на вулиці сяяло сліпуче сонце. До кімнати увійшла служниця та допомогла мені одягнутися й вкласти волосся, понатикавши у нього стільки шпильок, що було важко крутити головою.

Але ж мене немов розривала на шматки невідома нестримна сила, я не могла встояти на місці, тож промчавши повз їдальню й навіть не випивши чаю, стрімголов побігла до саду, немов десь там могла знайти відповіді на всі свої питання.

 Серед зелені дерев, не приходячи до тями, я впала просто в траву та із насолодою потягнулася, вдихаючи аромат кори та листя, прислухаючись до звуків оточуючого світу.

Ось тріснула гілка, зламалася билинка - і я чітко почула, як трав’яний сік струмує крізь невидимі отвори угору, одна крихітна крапля упала додолу - і сухий ґрунт із лунким чмоком поглинув життєдайну вологу.

 Десь біля мене заворохобився жук, розправив крильця, задзижчав і помчав угору.

У височині заспівала пташка; пролітаючи повз, вона впустила пір’їну, і та зашурхотіла, немов аркуш паперу.

Мене з самого малку навчали музиці, але ніколи ще я не чула такої злагодженої симфонії – навколо мене вигравала на усіх можливих інструментах сама природа, і це було напрочуд гармонійно.

Наслухавшись доволі, я підвелася із трави, анітрохи не хвилюючись про те, чи не забруднила сукню. У моєму волоссі заплуталася суха гілка, виймаючи її, я погубила кілька шпильок, і два довгі пасма упали мені на спину.

 Дозволяючи теплому вітерцю розчісувати волосся, я підстрибом побігла у бік лісу. Минувши хвіртку, дісталася кладки, ступила на неї ногами, потягнулася. Там, біля води, я й умилася, дивлячись  на поверхню, немов у дзеркало. Ще кілька хвилин я посиділа на дощаній поверхні настилу, бовтаючи босими ногами у теплих хвильках. Декілька рибок підпливли до мене, і я їм привітно помахала рукою.

Нарешті, вирішивши, що мені час додому - аби матуся знову не злякалася і не кинулася мене шукати, я підстрибом помчала у бік палацу.

- Зоріно-Анно, на кого ти стала схожа? - сплеснула руками матінка, щойно мене побачила. – І де ж твоя виваженість, де охайність? Ти що, вивалялася в траві?

- Так, я лежала просто в траві та слухала симфонію саду, - задерикувато вигукнула я, лукаво примружившись. Бо відчувала, як із мене струмує невідома сила, змушуючи бешкетувати і веселитися. – То ми будемо снідати?

- Не розумію, що з тобою діється, - матінка дивилася на мене стурбовано. –  Звісно, ми снідатимемо. А потім у нас багато справ - необхідно приміряти й забрати твою весільну сукню й ще вирішити, що робити з гостями.

- А що з ними треба робити? – падаючи на стілець, я вхопила тістечко та мало не вдавилася, хапливо і з жадібністю відкушуючи чималий шматок. Я відчувала звірячий апетит.

- Але ж до весілля залишилося дуже мало часу, а в нас, крім весільного вбрання та нареченого, геть нічого немає. Жоден гість ще не запрошений, а сьогодні вже п'ятниця!

- Ну і що?.. - запиваючи свіжу здобу солодким чаєм, пробурмотіла я. – Розішлемо запрошення, та й по всьому.

- А список?

- Бери папір, перо – та й пиши.

- Доню… Що за манери? Ти геть уся вимастилася варенням, і хапаєш їжу руками, неначе якась дрімуча селючка. Угамуйся нарешті та отямся, їй-богу.

- Гаразд, матінко, вгамуюся!

Витираючи серветкою губи, я швидко її зім'яла та потягнулася до смаженої перепілки, схопила її пальцями, збираючись розірвати на частини.

Краєм ока я побачила, що матінці й справді недобре.

 - Який жах… - бліднучи, прошепотіла вона, притуляючи до вуст келих із вином. - З тобою все-таки щось трапилося. Гадаю, нам обом потрібно звернутися до лікаря, й негайно.

- Знову поїдемо до міста? – я з апетитом відкусила шматок м’яса та втерлася рукавом, матінка прикрила долонею очі й застогнала.

 - Поїдемо просто зараз!

- А як же гості?

- Список запрошених ми складемо по дорозі.

- Навіть так?

- Купимо у місті листівки, просто в крамниці підпишемо й відразу ж повідправляємо. Але твоє здоров’я – найголовніше. Це ж може бути спадковим, адже матуся твого батька хворіла на… - матінка швидко замовкла, тепер прикривши долонею вуста.

- А що не так було з моєю бабусею?

- Не зважай. Поговоримо про це колись пізніше, зараз іди в свою кімнату та мерщій збирайся.

- Матінко, але ж ти ще нічого не їла, спробуй бодай перепілку.

- Яка ще їжа? Та мені через усі ці клопоти шматок до горла не лізе.

Закінчивши зі сніданком, я підхопилася та в нестримному танку закружляла по залі, за кожним кроком витягаючи з волосся останні шпильки, аж доки воно повністю не розмаялося по плечах, чим остаточно довела свою матінку до сказу.

- Вгамуйся, Зоріно-Анно! На кого ти перетворилася? От би тебе тепер побачив барон… ой, не дай боже…

- А мені так весело!

- Але де ж твої манери? Де пристойність? Чому це у тебе так знавісніло блистять очі?

- Бо мені добре!

- Але чому тобі добре? Що сталося?

- Просто радію життю.

- Я теж радію… але ж не до такої міри…