Глава 30. Господарювання у відьминій хатині

Щойно я почала занурюватися в дрімоту, немов підкоряючись чужому бажанню, різко сіла, відкинула вбік простирадло та опустила ноги на м'який килим.

Деякий час я просто здивовано витріщаючись на вікна, а потім відчула, наче щось обпалило мені груди  й мимовільно вхопилася рукою за відьомський оберіг. Від золотого кола пашіло таким теплом, що я спочатку вирішила його із себе зняти, та потім пригадала про застереження, яке прочитала у древній книзі.

Я заплющила очі та спробувала уявити собі кота.

- «Маркусе, ти мене чуєш?»- подумки послала йому послання.

Та замість нього мені відповів Карл: почувши, як щось гупнуло у скло, я розплющила очі та побігла до вікна, відчинила настіж віконниці – і до кімнати влетів кажан. Покружлявши під стелею, фамільяр вчепився лапками за балдахін, склав крильця та повис донизу головою у своєму звичному положенні – немов шкіряний капшук.

- Карле, адже це ти? - прошепотіла я, а потім підійшла та обережно доторкнулася до тільця пальцем.

Кажан запищав, вишкіривши дрібненькі зуби.

 - Ти прилетів, аби нагадати мені про те, що я маю відвідати хатину відьми?

Кажан розправив та залопотів крильми, а кулон на моїх грудях раптом засяяв ясно-рожевим.

- Ну гаразд… ось тільки… як же я вийду з палацу посеред ночі? Мене ж помітять.

В голові відразу ж зринула думка:

- «Перекинь відьомський оберіг собі за спину - станеш невидимою».

Я стукнула себе по лобі.

- А й справді! Як я могла про це забути?

Вбравшись в домашню сукню із світло-сірого ситцю, я взула зручні черевички на високій шнурівці, накинула зверху накидку, сховавши волосся під каптур та перекинула амулет за плечі. Щойно я простягнула долоню до кажана, гадаючи, що маю забрати його з собою, він спурхнув із балдахіна та зник крізь відчинене вікно.

Щільніше замотавшись, я теж вийшла з кімнати. Мій зір швидко призвичаївся до напівтемряви, і я добре розрізняла все навколо, тому, діставшись саду, впевнено рушила знайомою доріжкою до лісу, над головою кружляв кажан, то безслідно зникаючи, то виникаючи десь поряд.

Нарешті, натрапивши на старезного пенька, я повільно обійшла довкола нього, а потім перекинула на груди відьомський оберіг.

Враз середина пенька заворушилась, неначе була живою, а потім обсипалася у вигляді тирси кудись донизу – і перед моїми очима з’явився широкий отвір. Кажан із тоненьким писком шугнув туди. Приречено зітхнувши, я присіла біля пенька, вхопилася пальцями за шкарубкі краї й зазирнула – углиб спускалися кам’яні східці.

Востаннє озирнувшись, я перелізла через край та опинилася в знайомому місці, не випускаючи з-перед очей кажана, побрела по підземеллю, зійшла ще на одній східці, відкрила ляду й опинилася у хатинці відьми.

Вибравшись нагору, я підійшла до столу, сіла й підперла долонями обличчя.

- І що мені з усім цим робити? – пробурмотіла я сама до себе. – Навіщо воно мені здалося?

- «Починай господарювати», - долинуло до мене зі сторони печі.

Я перевела погляд та помітила Маркуса. Кіт сидів біля порожньої миски та ретельно вилизував хутро.

- Але ж я геть нічогісінько не вмію, - обурилася я. – Я ніколи такого не робила.

- «Навчишся. Тепер ти відьма».

- З чого ж мені почати? Підкажи.

- «Для початку відкрий книгу».

- Як же мені не хочеться, - застогнавши, я все ж підвелася та рушила до полички, взяла фоліант, полистала. Упавши поміж сторінок, кажан почав тикатися писочком та лизькати язичком, аж доки не виникли літери, що склалися в слова.

- «Читай відкриваюче закляття», - промурчав Маркус.

Щойно я пробурмотіла перший рядок, сторінки зарясніли текстом, де до кожного нового закляття підсвічувалося пояснення.

Напівпошепки прочитуючи їх, я змогла активізувати невидимі сили – і якимось неймовірним чином по кімнаті почала літати мітла, змітаючи зі стін павутиння та пил, згортаючи під припічок; ще одне заклинання – і грюкнувши заслінкою, відкрилася піч, туди полетіло сміття, віхоть сіна та кілька дровиняк, сам собою спалахнув вогонь.

Я була повністю захоплена побаченим, і коли до печі шугнув баняк, скрикнула від розпачу:

- А вода? Потрібно, щоб хтось приніс води. Невже мені знову доведеться йти до річки? Але ж до того часу посуд трісне.

- «Читай виділене».

Я зазирнула в книгу та швидко прочитала синій рядок - двері з гуркотом відчинилися крізь них назовні вилетіло дерев’яне відро. За мить воно повернулося назад повним води.

- «Жовтий рядок».

Я прочитала нове закляття, і вода полилася в баняк, який перекидався на припічку з боку на бік, немов від нетерплячки.

- «Вкинь у вариво деревій», - допомагав мені кіт.

- Де той деревій? Що воно таке?

- «Он той пучечок сухої трави, що висить на кілочку зліва від печі, кидай увесь».

Коли я занурила суху траву у воду, баняк сам собою шугнув до челюстей, що аж пашіли жаром.

- «А тепер прочитай зелене заклинання, зелений промінь амулету приведе тебе до яру, де росте свіжий деревій, мусиш зібрати дванадцять стебел та почепити на кілок».

Доки я повернулася, заварене зілля було готове, і баняк із печі вискочив. Натомість два інших уже вертілися на припічку. Знайшовши пшоно та гладущик із молоком, назбираним ще Ялиною, я попросила піч зготувати наїдки для Маркуса та втомлено сіла на лаву.

- «До тебе сьогодні прийде гість, - кіт продовжував повчати. – Маєш виготовити амулет. Карл відкриє тобі потрібну сторінку».

- Та я й до ранку не повернуся додому, - простогнала я.

- «Нічого, це тільки спочатку довго та важко, потім призвичаїшся».

Точно дотримуючись інструкцій з відьомської книги, я взяла кілька тонких вербових лозин, понастромлювала на них сині й зелені кульки, скрутила, отримавши подобу пташиного гніздечка.

Помилувавшись витвором, я взялася сплітати яскраві нитки. Наприкінці об'єднала все разом – і вийшло щось дуже химерне.