Глава 7

- Гей, красуне, вставай! - хтось тряс мене за плече, я глибоко зітхнула і схопилася, миттєво пригадавши події минулої ночі. У кімнаті поруч із ліжком стояла Закіра.

- Ти що тут робиш?

- Я? Радик повз проходив, сказав у тебе двері навстіж, зайшов, а ти не прокидаєшся.

- Закіра, люба! - на радощах, що я бачу нормальну живу людину, я кинулася їй на шию. Циганка поклала мені руку на плече, почекала, поки скінчиться потік сліз, і посадила навпроти.

- Розказуй! Все село гуде! Кажуть, прогнала хлопця, образила, він удома зачинився, матір до себе не пускає. А тут і в тебе веселощі, хто в домі був?

Я, завмираючи від жаху, розповіла про все, а також про свої найстрашніші здогади. Закіра насупилась,  а потім на мій подив встала і попросила дати ніж із дерев'яною ручкою.

- Потім все розповім. Вийти поки що у двір! - замість відповіді вона майже виштовхала мене за двері, зачинила фіранки, зачинила двері і постукуючи ручкою ножа по стінах, почала обходити його за годинниковою стрілкою, нашіптуючи:

«Булатні ножі, сталеві голки, коліть, ворога мого, злодія, супостата. В очах його світло закривайте, з рук і ніг його рух виймайте чорне для нього біле, червоне для нього сіре. Нехай він не знайде двері, рука його дужку не візьме, вікна він не побачить, не вкраде, не образить. Закриваю я його дорогу, посилаю йому тугу, тривогу. Собака йому птах, вовк йому лисиця, гівно йому мед, вогонь йому лід. Нехай мозок його розум переверне, не згадає нічого і не зрозуміє: ні імені свого, ні роду, ні від якого він племені та народу. Повертаю я його в тартари, у землю, у пустелю. Як мрець не вийде зі своєї могили, так і він не вийде з мого кола. Будьте ви, мої слова, міцні, ліплені, невідступні, невідкупні: ні сивим, ні молодим, ніяким. Відтепер і на віки віків».

Схопивши зі столу сільничку, вона разом розсипала сіль на порозі і почала начитувати на неї слова вже своєю мовою, потім пошукала мостину, яка скрипить, наступила на неї і перекинула ніж через ліве плече. Коли все було зроблено, Закіра поманила мене в будинок, завела з кухню. Плеснула на долоню води та вмила мене як дитину, а потім ще й подолом витерла. У голові одразу посвітліло, страх пішов, і я ніби отямилася від жахливого видіння.

- Я збожеволію, так? Потопленики, покійники, привиди у домі! Правильно мені Радік казав, це погане місце.

- Якщо ти збожеволіла, то не більше за мене. Я тут у домі роботу зробила, ти сьогодні спати не лягай, чекай. Як прийде твій чоловік, подивишся, живий він чи ні. Застовбила я його, він без моїх слів вийти звідси не зможе. А Івашку не бійся, він тобі зла заподіяти не хоче. Ти від нього сина мого врятувала, я допоможу тобі, все зроблю!

З цими словами Закіра махнула своєю довгою спідницею і зникла за дверима. Вона дотримала слова і одразу попрямувала до матері Доміра. Та саме виганяла корову і розмовляти з циганкою не хотіла, але Закіра не відставала і йшла за нею до самого будинку.

 - Ти Людмила неправду на людину звела, недобре!

- Ти про шалаву цю? - піднялася її співрозмовниця. - Щоб їй порожньо стало!

- А синок твій теж її шалавою кличе? Або як інакше? Говорять він до ранку в неї під будинком просидів. Ти їм не заважай, Людмило, бо без сина залишишся.

- Ах ти біса, туди ж, що каркаєш? Я його з могили витягла, виходила, а ця...

- Любить вона його - дивлячись в очі заявила Закіра - а про чоловіка - сама все дізнаєшся, хто тут чоловік-не чоловік.

По селі тим часом поповзли чутки, що відьма повернулася в будинок і трохи Дору не задушила, а Домір майже не збожеволів.

**

Те, що сталося далі, я згадую лише уривками. Пережитий минулої ночі жах не давав мені заплющити очей і я, щоб не заснути, випила чотири чашки кави. Серце пускалося в танець від кожного шарудіння, будь-якого руху за вікном. Серед ночі у кватирку застрибнув Шаман - кіт Закіри, який мене зовсім не шанував, ні з того ні з сього раптом став дуже ручним. Він голосно муркотів і грів мені коліна, а я, чухаючи у звіра за вухом, потроху заспокоювалася. Непомітно сон зморив і мене, голова сповзла на подушку і я задрімала, а говорила мені Закіра - не спати!

Коли світло стало пробиратися мені крізь закриті повіки, я прийшла до тями і з подивом подумала, що проспала до ранку, тільки ось світло якесь дивне. Піднявши вії, я побачила, що весь будинок уставлений свічками, що горять. Вони були скрізь - на столі, на підвіконні і навіть на підлозі, а навпроти мене на табуретці сидів Андрій. Я втиснулася в подушку і хотіла закричати, але змогла видавити з себе лише подобу писку.

- Прокинулася? - Він не рухався, але навіть на такій відстані я помирала від жаху, дивлячись на прибульця в образі чоловіка. - Я за тобою прийшов. Я бачив, кого ти замість мене знайшла, сьогодні зі мною підеш.

Він підвівся, зробив до мене два кроки і раптом зупинився. На його обличчі було написано подив, а потім і страх. Зважаючи на все, рухатися він не міг і я згадала слова циганки «Я його застовбила, без мого слова він вийти з дому не зможе!» Андрій почав хапати повітря ротом, простягнув мені руку і раптом з повного зросту впав. Очі в нього були розплющені, рот ворушився, але він нічого не міг вимовити. Падаючи, мій гість зірвав на підлогу скатертину з запаленими свічками, і вона відразу спалахнула. Кімнату заволокло димом, я майже навпомацки кинулася до виходу, спіткнулася об лежачого на підлозі і зрозуміла, що він не з того світу з'явився, а дуже навіть живий! Двері виявилися закритими зсередини, тоді я стала щосили лупцювати по ній і кликати на допомогу, а потім згадала про номер Доміра. Раз обіцяв бути моїм ангелом-охоронцем, нехай рятує, більше видно нікому!

Потрібно віддати належне моєму другу. Яку б образу він не затаїв, ніхто не завадив йому примчатися серед ночі. Щоправда, на той час двері вже висадила інша людина – Михайло. Він же витяг і Андрія, який надихався диму і був непритомний. Я в напівобгорілій футболці, перемазана сажею пробігла через весь двір і впала на коліна Доміра, мало не задушивши його в обіймах. Ніколи не забуду, яким блідим було його обличчя, і як мене стиснули його руки.