Відьомська гімназія

5 Євдокія

Тепле пальто, видане Євлампією виявилось на диво зручним. Я одягнула його поверх форми, і пораділа зруйнованим стереотипам. Думалось, що все казенне шиють спеціально так, щоб одягаючи його, люди відчували додаткові страждання.

Але ось я вдягла темно-синє пальто з мідними ґудзиками, і воно було мого розміру, не тиснуло ніде і не висіло.

Я вийшла з гуртожитку, і рушила до головного корпусу.

Насичений перший день навчання все ніяк не вкладався в голові, тому я призупинилась біля фонтану, і навіть присіла на бортик. Як дивно в моєму житті все перевернулось.

Я подивилась на небо, дякуючи тим силам, що подарували мені другий шанс.  Увесь цей час старанно відганяла думки про те, що сталось з моїм тілом в моєму світі. Певно, я померла. Проте за мною там точно ніхто не плакав – рак переважно спадкова хвороба. Моєї мами не стало, коли мені було п’ятнадцять. Батько спився за десять років.

Відганяючи сумні думки від себе, я озирнулась навколо, знову роздивляючись навколишній пейзаж.

Увагу привернули двері в підвал. Ще вчора їх примітила. Вони знаходились ближче до торцю головного корпусу, наполовину приховані від поглядів бордюром.

Двері були нижче рівня землі, і я б не зацікавилась ними, якби не відблиски, що від них ішли.

Тож, перш ніж зайти в бібліотеку, я вирішила роздивитись їх ближче.

Кому прийшло в голову прикрашати вхід в підвал камінням, навіть уявити не могла. Я зійшла на три сходинки, що вели вниз і зачаровано витріщилась на двері. Вони були прикрашені різними кованими візерунками, які сплітались в химерні лінії.  І між цих ліній поблискували камінчики. Візерунок закручувався спіраллю, ближче до центру знайшлись чотири порожні виямки, певно так само як і центральний камінь вони кудись загубились з часом.

Я навіть пальцем провела по темних лінях, відчуваючи як холодить метал шкіру. Цікаво що там було за дверима?

І тут до мого слуху донісся приглушений жіночий крик. Я принишкла, притулила вухо до холодної поверхні, і розчула ще один нелюдський зойк. Після чого настала така дивовижна тиша, що мене всю скрутило від страху.

Відчуття, що в підвалі когось вбивають підсилилось. Я смикнула двері на себе, але вони не піддались. Я повторила спробу, шарпаючи їх в різні боки. Паралельно прислухуючись чи не повториться шум.

Треба бігти і кликати когось на допомогу. Але руки ніби прикипіли до дверної ручки, і тіло діялося не синхронно з мозком.

Від наступного мого різкого смика двері несподівано піддались, і я врізалась носом прямо в груди ректора Холодного.

- Т-т-там, - заїкаючись я вказала йому за спину. І завмерла.

Потім обережно відступила на крок.

Азарій був в шкіряному фартусі, поверх шовкової сорочки. Рукави закочені по лікті, на білому полотні помітні крапельки чогось червоного, дуже схожого на кров. Та і на чорному фартусі виблискують плямки...

- Ви тут що робите? – змірявши мене поглядом жовтих очей з вертикальними зіницями, запитав ректор.

В голосі його чулись перекоти і гарчання. Ніби великий звір раптом навчився людської мови.

Мене пройняло.

- Там хтось кричав, - я відступила на сходинку, бо ректор тіснив мене від підвалу. З-за його спини пахло сирістю і чимось розпеченим, як гарячий парафін.

- Вже немає про що турбуватися, - голос у Азарія став нормальним. Він міцно зачинив двері, і щось прошепотів, поводячи по металу рукою.

В моїй голові стрибали як навіжені думки. Щось там було за цими прекрасними дверима страшне. Невже там катівня, і Азарій там когось вбиває? Боже, а що він ще міг робити в підвалі, якщо там проливалась чиясь кров? І він з таким байдужим виглядом дивиться на мене, ніби нічого не відбулось. От же витримка у маніяка.

Я пискнула, затуляючи собі рота долонею. А що як ректор і справді психопат? Маніяк, що катує в підвали бідних учениць? І якщо я буду виступати тут, то і мене туди запроторять.

Ой, мамочки. Не хочу вирвавшись від одного упиря та до другого потрапити. Це не  несправедливо в решті решт. Треба здати ректора поліції. Але стоп – а хто мене послухає? Що я їм скажу? Треба якось пробратись в підвал, і зібрати докази його злочинів.

- Все гаразд? – Азарій дивився на мене, трішки схиливши голову набік, наче ентомолог на цікавого метелика. Не дуже вдале порання. Для мене.

- Та от думаю, навіщо було ставити сюди такі красиві двері, - ляпнула перше що спало на думку, щоб відвернути його увагу від того факту, що я щось чула.

- Гм, а що ви бачите? – чоловік здійняв брови, зацікавившись мною ще більше.

- Ну от лінії з металу, нагадують якесь гніздо, - почала описувати очевидні речі я.

- Дуже цікавий випадок, - ректор простягнув до мене руку, але я відсахнулась, запримітивши на оголеній шкірі темні плями. Азар перевів погляд на свою кисть і прибрав руку. Додав: - На уроці перевіримо дещо. А зараз дам вам наказ на правах керівника – тримайтесь від цих дверей подалі.

- Авжеж, - я кивнула, підіймаючись ще на одну сходинку. – Навіть не сумнівайтесь. Я сюди більше ні ногою.

Хай думає, що я його послухалась. Наганяти підозри в свій бік не в моїх інтересах.

А то влаштує мені якийсь нещасний випадок.

Відчуття небезпеки було новим, гострим, як ковток абсенту. У мене пришвидшився пульс і прилили сили. І ще як на біду, по при інстинкти і підказки триматись від Азарія подалі, я, ніби магнітом прихвачена, стояла на місці, і витріщалась на чоловіка.

Тепер, коли перший шок минув я раптом запримітила і засмаглі руки, перевиті м’язами і венами, і підборіддя з ямочкою, в легкій ледве помітній щетині, і чуттєві губи.

Цур мене, по що  я думаю.   

Зусиллям волі я змусила себе відійти від ректора і з незалежним виглядом рушити до корпусу гімназії.

На зустріч вискочив Азарієвий приятель, здається тезка мого дядька, Гліб.

- Ну що там? – не звернувши на мене уваги, запитав чоловік у ректора. - Вийшло?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше