10 Євдокія

Я повернулась до Насті.

- Ти чула?

- Що? – очі подруги слідкували за маревом вогників в покинутому будинку.

- Плач.

- Не видумуй, це вітер.

Я знову прислухалась. Та ні ж бо. Десь між будинками плаче дитина. Може і в будинку якомусь. Тоді нема чого тривожитись. Але ж мені від чогось млосно і неспокійно.

Я відступила від гурту однокласниць, на мене ніхто не звернув увагу. І обережно рушила до чорного провалля, що вбачалось між двома будинками. В ніс вдарив запах старого згарища. Схоже, халупа, що тут стояла вигоріла до тла. Під ногами хрупали старі вуглинки.

- Євдокія, - мене наздогнав Арістарх. – Ти куди?

- Чуєш? – я знову напрягла слух.

- Еее... не зовсім. Відходити не можна, ти маєш негайно повернутися.

- Я ж не далеко, - я вже ступила ще кілька кроків на згарище.

Хлопець зітхнув, і засвітив на долоні вогник. Не такий яскравий, як у вчителів, але і в його світлі я чітко роздивилась темні остови згорілого будинку. І десь тут плакало дитя.

Я рішучіше двинулась по попелу. Аристарх не відставав.

- Тут точно щось є, - видав він. – І в такому випадку інструкція вимагає повернутись і відрапортувати старшим.

- Та що ти заладив, тут може дитина замерзає, ти знаєш, що таке для неї лишні кілька хвилин переохолодження, - я обурилась. – Легко тобі інструкції виконувати в теплій шинелі.

Аристарх засопів незадоволено. Але мусив йти за мною.

А я все наближалась до звуку. Ми пройшли згарище наскрізь, і я навіть не звернула уваги на жирні клапті сажі що псували черевики і пальто.

Ми опинились на іншій вулиці. Не такій широкій, як та де ми були. Так, стежина між будинками. Всі ставні на будинках зачинені наглухо, і жодного натяку на ліхтарі. Лише місячне світло, що рвано проривається між хмар, від чого пейзаж видозмінюється увесь час. Здається, ми опинились на якомусь вивороті світів. Вітер тріпоче волосся, а чорнильні тіні увесь час рухаються.

- А ну стій! - гаркнув над вухом Арістарх. Я думала то мені, аж зрозуміла, що якась  тіней рухається жвавіше, ніж інші. Ніби жіноча фігура. І саме від неї чути писк дитини.

Звісно фігура тільки пришвидшилась.

Аристарх щось вигукнув, і з його пальців зірвалась срібляста кулька, яка понеслась в бік фігури. В її світлі я зрозуміла, що то і справді жінка.

- Шановна, ми не завдамо вам шкоди! - крикнула я, зриваючись на біг.

- Явдоха не смій, - під ноги кинувся Атанасій, якого я несподівано для самої себе перестрибнула, і припустила ще дужче. Я майже наблизилась до жінки з дитиною. Бачила як розвіваються в повітрі її лахи, ніби шарфик розмотався, і стрічки на капелюшку. Все чорне, чорніше ночі, що обступила нас.

Ззаду щось кричав Аристарх, до нього долучився голос Насті.

Я бігла за жінкою, яка тримала дитину. Явно не з добрими намірами вона тікає. Летить, обганяючи мене.

Я майже ухопила її, коли незнайомка обернулась, демонструючи мені нелюдське бліде обличчя.

- Стій, - в боку кололо.

Незнайомка зашипіла, і виставила на мене руку. З її пальців зірвалось темне щось, що вдарило мене в груди, вивертаючи ребра і сплющуючи легені в калач.

Я відстала лиш на крок, переборюючи біль. В невідому полетіла чергова блискавка, Аристарх пронісся повз мене, і його теж приложило темною силою. Дитина на руках невідомої вже не плакала, а хрипіла.

Шкода, що нас не вчать бойових заклинань. Зараз би приклала якось Аводою-кедаврою цю потвору. Але  я тільки хапала вікритим ротом повітря, не в силах вигукнути і слова, і  відчувала як все менше вогню стає у мене під серцем. Наче незнайомка його витягувала з мене.

Я чалапала за нею з останніх сил, не в спромозі повірити, що програла, і дитину вона забере.

Ми вирвалися в якийсь провулок, де незнайомку чекала карета. Вона ухопилась за примарні, наче зіткані з суцільної темряви дверцята. Коні блиснули на мене пекельними вогниками очей. В іншому випадку я б злякалась. Але зараз не встигала просто відчувати всі емоції, які змішались з болем в усьому тілі.

І тут все ніби вкрилось інеєм. Хоча чому ніби. Згусток темряви, що летів в моє обличчя миттю посірів і випарувався, карета вкрилась сріблом, незнайомка з шипінням осмикнула руку. І повернулась до нового противника.

Рот незнайомки розтягнувся в неприродній посмішці. Оголюючи довгі білі ікла, неначе акула усміхнулась мені. Брр.

- Відійди, - впевнено сказала ззаду Настя, і її неконтрольована сила метнулась до незнайомки.

-Дитина! - я несвідомо спробувала закрити собою тіло чудовиська, рятуючи маленьке дитя у неї на руках.

Земля під ногами вкрилась кіркою льоду, я послизнулась, упала, в голові ніби дзвін гепнув. І тіло заніміло, а я просто провалилась в холодну темряву.

Знову прокидалась в ліжку. Над головою тепло світить жовтий ліхтарик.

Якби не він я б вирішила, що все ж опинилась в лікарні. І все що відбувалось, мені наснилось під дією опіумних уколів.

Але, коли світ перестав двоїтись, я зрозуміла, що перебуваю  в тій самій альтернативній реальності. Якась спальня. Ліжко з балдахіном над головю.

- Очуняла, очуняла!. – заверещав від щастя Атанасій, і подавився булкою. Закашлявся, розтрушуючи навколо крихти.

- Де ми? – пошепотіла я до нього.

Тіло моє пекло вогнем, ніби з нього живцем зідрали шкіру.

- В Азарія Захаровича, - з великою повагою відповів чорт.

Я обімліла. Як так?

-  А дитина? – крізь стиснуті зуби запитала в чорта, намагаючись сісти. Від цього боляче стало грудям.

- Полеж, зараз прийде генерал, і сам все розкаже, - попросив чорт. – Ти обморозила собі увесь бік ще і головою приклалась. Якби я не погукав генерала, то роздерла б тебе ламія, і кісточок не зібрали б.

- Дякую, - я оцінила масштаб халепи і відчула вдячність до чорта.

- А я казав, що я корисний, мене на шухері поставити саме те, - запевнив мене Атанасій.