Глава 8. 1958. Натан.

  А далі був ранок.

 Я майже не спала, хоча страшно втомилася. Все прокляті нерви! Є ж щасливчики, які просто відключаються, коли нервують. Запитаєте мене, чого вже нервувати? Так ось є чого.

  Я не уявляла, як мені жити далі. Як тільки зійшло сонце, я тихенько вийшла з нашого дівчачого будиночка і відправилася світ за очі. Що мене дійсно заспокоює, так це прогулянки — довгі і бажано бездумні.

  Я залишила записку на столику: "Мене не чекайте! Доберусь сама! Мою сумку віддайте Натану" А чого? Автобуси ходять регулярно. Але щось мені підказувало, що Натан без мене не поїде і мене одну не залишить.

  Нагулявшись вдосталь, я повернулася до будиночка, коли вся наша розвесела кодла вже поїхала. Крім самі знаєте кого. Натан сидів на моєму ліжку. Коли я увійшла, він схопився як ужалений.

  — Де ти була?! Я тебе всюди шукав! А тут ще дівчата сумку твою притягли, сказали, що ти поїхала сама. Чому мені нічого не сказала?

  — Пробач! Я пішла дуже рано. Не хотіла тебе будити!

  — З тобою все добре? — стривожено запитав він.

  — Так. Не хвилюйся!

  — Як ти себе почуваєш? — підійшов він до мене.

  — Нормально. Натан, припини це, будь ласка! Я не хвора. Просто дефлорація. Я в нормі.

  — Звучить образливо. Для мене це щось більше.

  Я дивилася на нього і мовчала. Я не знала, як себе вести з ним. Це був все той же Натан, але після того, що було між нами там на пляжі вчора ... Я не знала, як себе вести з ним. Мені дико захотілося випити.

 — Не знаєш, тут десь можна роздобути спиртне?

  — Навіщо тобі спиртне з самого ранку?

  — Чомусь захотілося.

  Тепер він мовчки дивився на мене. Потім сказав:

  — Прости мене!

  — За що?

  — За те, що я зробив. Я не повинен був ... Я бачив, що ти в сумнівах. Я вчинив як егоїст. Підлий егоїст. Я подумав, що якщо ми проведемо ніч разом і я зроблю тебе жінкою, ти станеш моєю. У тебе просто не залишиться вибору. Я тиснув на тебе. Я ... — він надовго замовк, опустивши очі, — зрадив свого рідного брата. Я ... захотів те, що не моє. Але я намагався стримати все це. Клянуся, я дуже намагався. Може тому і дозволив Бетті вчора цілувати себе.

  — Досить, Натан! Припини! — я відчула, як сльози підступають до очей. — Я не хочу зараз слухати ці твої стогони. Досить посипати голову попелом. І без цього тошно.

  — Так, ти маєш рацію! Пробач! Знаєш, я подумав, що ми тільки тим і займаємося, що терзаємо один одного. А варто нашим почуттям вирватися назовні — вибачаємося і знову терзаємо. Я бачу, що твій перший раз зі мною не зробив тебе щасливою. Швидше навпаки! Мені боляче від цього!

  Він замовк. Я теж не знала, що сказати.

  — А давай, замість стогонів і вибачень, ти просто вріжеш мені! — раптом пожвавішав він. — Мені груша завжди допомагає зняти напругу. Безвідмовний метод! — і Натан розвів руки в сторони. — Я готовий! Давай! Я серйозно!

  Але я, як остання дурепа, замість того, щоб скористатися "дивовижною пропозицією" Натана, мало не розревілася. Потім глянула на цього красеня, що стояв з розведеними руками і кинулася до нього. Я зробила це несподівано навіть для самої себе. Буквально прилипла до нього — захочеш відірвати, не зможеш! Його серце стало шалено калатати прямо мені у вухо. Він обійняв мене. І ось тут, в його обіймах, я розревілася!

  Він злякався.

  — Гей! Ти що там робиш? — почула я його голос у себе над головою.

 — Нічого, — буркнула я кудись йому в груди.

 Натан взяв мене за плечі і відірвав від себе. Все заради того, щоб поглянути мені в обличчя.

  — Ти знущаєшся з мене?! — вдав що розсердився він. — Ну, давай, добий мене вже! Реве вона! Невже все так погано? Хочу тебе попередити — ми нікуди звідси не поїдемо, поки ти не будеш щаслива.

  — Тоді ми тут надовго!

 — Хоч назавжди! Але я думаю, ми впораємося швидше. Спочатку ... — і він нахилився до мене і ніжно доторкнувся губами до заплаканих очей, зібрав сльозинки зі щік і, нарешті, ласкаво поцілував мене в губи. І знову міцно притиснув до себе і почав гладити, заспокоюючи.

  — Не знав, що ти така плакса, — при цьому примовляв він. — Знав би, в житті б з тобою не зв'язався. А може ти просто хочеш на ручки? Хочеш, але соромишся сказати. А мене і просити не треба. Я тебе готовий носити на руках вічно!

  Натан підхопив мене на руки і злегка покрутив. Я вчепилася в нього.

  — Божевільний?! Постав мене на землю!

  — Ні! — відрізав він. — Поставлю, якщо припиниш ревти і пообіцяєш більше ніколи так не робити.

    — Я не розкидаюся такими словами, як "ніколи" — відповіла я, шморгаючи носом. — І я вже давно не реву. Та й не ревіла. Так, поплакала трішки. З нами, дівчатками, таке буває.

  — Ну що ж! Тоді добре, — він поставив мене на підлогу.

  — Що, ручки втомилися? — для чогось запитала я його. — А як же "вічно"?

  — Ти хочеш на ручки? — запитав він.