Глава 12. 1958. Натан.

  Одружилися ми все ж у нашому рідному місті. Заради моїх батьків. На дуже скромній церемонії були присутні мої тато, мама і сестричка. Та Меггі, звичайно. Куди ж без неї. З боку Натана — тільки бабуся Вів'єн. Вона спеціально приїхала, щоб трохи вгамувати свою дочку, допомогти і підтримати Тоні, одружити нас з Натаном і забрати з собою в далекий Гонконг.

  Бабуся дуже раціонально і спокійно дивилася на цей світ. Коли все це закрутилося і вона дізналася про нас з Натаном, перше що вона зробила — смачно вилаялася, розуміючи наслідки. Після — ніяких емоцій. Тільки необхідні слова і дії. Я до сих пір точно не знаю, що насправді вона думала про мене.

  На відміну від її дочки, мами Натана і Тоні. Вона мене так і не пробачила. Спілкуватися то ми спілкувалися. Але виключно вимушено. Вона зі мною розмовляла і терпіла мене тільки через онуків. Й не приховувала цього.

  Навіть коли Тоні пробачив нас з Натаном, вона не змінила своєї думки. Й, можливо, в чомусь була права. Я, звичайно, далеко не шльондра, але її хлопчикам зі мною "пощастило". Я, як мати, її зараз прекрасно розумію.

  У ті дні я перебувала в дуже дивному настрої. Мені було дев'ятнадцять років. Я була вагітна. Я стала дружиною Натана і повинна була виїхати назавжди в далеке абсолютно чуже місто, в якому все геть по іншому. Все моє життя, всі мої плани були перевернуті з ніг на голову.

 Я була в повній прострації. Начебто все це не зі мною. Неначе спостерігала з боку.

  Я, звичайно, мріяла не про таке весілля, але це було по суті не важливо. Ми просто зареєстрували шлюб, після скромно посиділи у нас вдома у вузькому сімейному колі, а через пару днів ми були вже в Гонконзі.

  Тут, на березі моря Натан влаштував наше власне, персональне, так би мовити, весілля. У сенсі, тільки для нас двох. Він, я і море. Це було дивовижно!

  Спочатку я повинна вам розповісти, куди ми з Натаном приїхали. Маєток, в якому жила бабуся, а тепер і ми, перебував на крихітному, але шалено красивому острові. По суті, це був наш острів! Всі інші жителі були так чи інакше задіяні в маєтку місіс Кортні. Тим і жили.

  Як мені пояснили, зовсім недавно цей острівець був просто не заселений. Зараз тут вирувало життя. Звичайно ж, в нашому розпорядженні були прекрасні місцеві пляжі і бухти. Тут був свій вантажний пором, який міг доставити господарів острова на великі острови прямо разом з автомобілем. Бабуся саме роздумувала, чи варто за невелику плату пускати на острів туристів.

  Треба було бачити сам маєток! Версаль! Я коли побачила його вперше, завмерла з відкритим ротом. А коли увійшла всередину ...

  — Святий Боже! Це ж справжній палац! Твоя бабуся живе тут сама?

  — Після смерті дідуся — так. Влітку приїжджали ми з мамою і Тоні.

  — Тут так красиво! Чому ви не переїхали сюди жити?

  — Через батька і його кар'єру. Ти ж знаєш, він зробив дуже вдалу військову кар'єру. А бізнесмен з нього, вибач, як з лайна куля. Тож, тут йому зовсім нічого було робити.

  — Слухай, я боюся, що я тут просто загублюся і буду вічно бродити в пошуках виходу, як привид.

  Натан засміявся.

  — Не турбуйся! Я тобі намалюю карту! І, звичайно, все покажу. Ходімо!

  Він потягнув мене за руку. Ми вирушили оглядати наш новий будинок. Це була ще та пригода! Натан розповідав всілякі смішні і не дуже історії, які відбувалися в цьому будинку в його дитинстві. Ми намагалися придумати для мене пам'ятні орієнтири. Було весело і цікаво!

  Ми ходили довго. Так довго, що я втомилася та буквально впала на кушетку зі словами:

  — Усе! Привал!

 — Ти чого? Ми майже все обійшли! Давай, піднімайся! Я зголоднів! А шлях ми тримаємо якраз в трапезну. Там вже повинні накрити обід для нас. Бабуся пішла розпорядитися.

 — Що? Трапезна? Тут є трапезна? О, боги!

  — Давай піднімайся, ледащо!

  — Не можу! — надула губи я. — Мої ніженьки втомилися.

  — Гаразд, іди сюди, нещастя! Провезу тебе з вітерцем!

  Натан посадив мене собі на спину і дійсно рвонув вперед, як молодий норовливий кінь. Я заверещала від несподіванки і міцно вчепилася в нього.

  — Гей, дружинонько! Не задуши мене! А то зробиш нашого сина сиротою завчасно.

  — По-перше, дочку! А по-друге, у неї буде матуся. Так що зовсім вона не буде сиротою.

  Але руки від його горла я, звісно, прибрала і просто взялася за плечі. І ми з веселим сміхом понеслися в, господи прости, трапезну. Вірніше понісся Натан. Я просто сиділа на ньому верхи. Це був перший і останній раз, коли він катав мене будинком на собі.

  Але я хотіла розповісти про наше персональне весілля на березі моря. І розповім. Тому що, це була дуже пам'ятна для мене подія.

  Був прекрасний похмурий день. Я сиділа в кріслі й читала книгу. Натан кудись подівся і після сніданку я його не бачила. У двері постукали.

  — Так, так! Заходьте! — крикнула я.

  До кімнати увійшла одна з служниць. В руках вона тримала простеньке, але дуже симпатичне біле платтячко.

  — Містер Коул просив передати вам, що чекає вас на вашому улюбленому пляжі. Ще просив вас одягнути цю сукню і, якщо ви дозволите, я допоможу вам укласти волосся.