Вдрузк або Я не хотіла

Глава 13. 1959. Натан.

  Я ось думаю, чи варто вам розповідати, що таке справжнє, не казкове, сімейне життя? Напевно, варто. Адже у кожної сім'ї воно складається по своєму.

  Так ось, наше з Натаном сімейне життя було… як сказати… від самого початку по-дорослому серйозним. Хоча ми й були по суті зовсім молоденькими нетямами.

  Принаймні, я себе зовсім не сприймала як поважну заміжню даму, берегиню вогнища і таке інше. Навіть в муках народжуючи нашого первістка Ітана, в душі я залишалася безтурботною дівчинкою з невеликого курортного містечка, яка шалено любить танцювати. У чомусь я дотепер така і залишилася.

  У Натана ж не було шансів залишатися безтурботним хлопчиськом. Здоров'я бабусі Вів'єн стало стрімко погіршуватися. Вона кріпилася, посміхалася нам і вкрай рідко заводила розмови про свою швидку кончину, але в душі вона знала — залишилося недовго.

  Тому Натан з перших днів нашого приїзду в Гонконг з головою поринув у справи бізнесові. Бабуся намагалася ввести його в курс справ, натаскати трохи, сколотити навколо нього досвідчену команду, щоб хлопчик не залишився зовсім один в бурхливому діловому світі та по своїй недосвідченість не угробив все те, що кілька поколінь його предків вибудовували тяжкою копіткою працею.

  Натан сам по собі дуже відповідальний хлопець. Для нього в ці дні найбільшим страхом було не впоратися з покладеною на нього місією. Я трохи ображалася на нього за те, що моїй вагітності він приділяв набагато менше своєї уваги.

  — Мала, ну чого ти? До чого ці образи? — говорив він мені. — Чим я тут можу бути корисним, навіть не уявляю. Все ж добре? Чи є якісь проблеми? Якщо щось не так, відразу говори мені! Я зроблю все, що зможу; все, що ти скажеш. Але ти ж бачиш, як все складається. Бабуся вже не витягує це все сама. Вона і так тягнула цей віз самостійно стільки років. У мене  зараз зовсім немає часу. Все так складно! Стільки всього треба зрозуміти та запам'ятати. Я ж ніколи раніше нічим подібним не займався.

  Зазвичай потім він за своєю звичкою згрібав мене в оберемок своїми сильними рученятами, притискав до грудей, цілував і примовляв всякі дурниці, типу:

  — Моя солодка дівчинко! Я теж сумую! Дуже, дуже! Я б краще не вилазив з ліжка та любив тебе. Ні! Вилазив би, щоб ніжитися з тобою на пляжі, купатися в морі, кататися на човні, відвідувати далекі бухти й всюди любити тебе! А замість цього змушений сидіти в задушливому кабінеті або оглядати виробничі потужності. Навіть звучить це все нудно. Знаєш що? У найближчі вихідні ми так і зробимо! Обіцяю! А поки відпочивай, набирайся сил. Відпочила мама — здоровий малюк! — він ласкаво гладив мій животик. — Якщо щось потрібно, не соромся — у твоєму розпорядженні весь персонал, який у нас є. Адже ти тепер тут господиня. Звикай! Якщо що — відразу телефонуй мені! Я все вирішу!

  Та я й сама розуміла, що він багато в чому має рацію. Вагітність моя протікала спокійно, без жодних проблем. За мною доглядав їхній сімейний лікар. Наш. Наш сімейний лікар.

  Натан дійсно був змушений працювати, не піднімаючи голови. Правда, щодо того, що йому було "нудно" — це, м'яко кажучи, не зовсім так. Займатися бізнесом виявилося його. Він дуже скоро влився в цей світ нескінченних балансів, постачань, звітів, продажів, активів і пасивів, набору персоналу і роботи рекламників. Він вникав у все. Для нього не було дрібниць. Це була його стихія! Як для Тоні — танці, так для Натана — бізнес.

  Але я дико сумувала за ним. Мені не вистачало його уваги, його присутності. І так було весь наш шлюб, весь час, що ми були разом. Хоча саме "разом" ми були вкрай мало.

  Особливо після смерті бабусі. Вона дочекалася народження свого першого правнука і померла, коли малюку Ітану було лишень три місяці. Як вона раділа його появі на світ! Вона дуже сильно любила нашого синочка. Шкода, що їй не довелось побачити маленьку красуню Антонію.

  Поки бабуся була жива, вона не дозволяла Натану занадто занурюватися в роботу, забуваючи про мене. Вона не раз говорила йому:

  — Я так пишаюся тобою, мій красень! Ти — природжений бізнесмен, трудяга від Бога. Але послухай свою стареньку бабусю! Не роби моїх помилок! Не забувай про людей, які поруч, які люблять тебе і потребують твого тепла. Душевного, людського. Розумієш? Адже і тобі це потрібно. Ти не зможеш без них, без їхньої любові і підтримки. Вони — твоя життєва сила! Я занадто пізно це зрозуміла. Коли містер Кортні покинув цей світ, а моя маленька Белль була далеко, я як ніколи раніше відчула, що таке справжня самотність. Самотність серед маси людей і вічної купи справ і проблем. Запам'ятай, круговорот справ вічний, а твої близькі — ні! Так що, бігом до молодої дружини! Порадуй її чимось. Як мінімум, своєю увагою.

  І він слухався бабусю. Напевно не хотів засмучувати її. Поки вона була жива, ми ще дозволяли собі дуріти як діти. При тому що чекали власну дитину. Все тому що поруч з нами була доросла і мудра жінка.

 На відміну, наприклад, від моєї мами, яка говорила мені, мовляв, пора подорослішати та стати більш серйозною, бабуся Вів'єн завжди говорила:

  — Не поспішай дорослішати! Життя і так занадто коротке, щоб поспішати старіти.

  Або:

  — Світ навколо настільки прекрасний і не потрібно його псувати занадто серйозним ставленням. Не перетворюй своє життя в нудну рутину, де є тільки вічне "треба". Це прокляте "я повинна" вбиває легкість і іскрометність життя. Це важка ноша — бути вічною боржницею. Кого? Навіщо? Не зрозуміло. Шкода, я це пізно зрозуміла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше