Глава 15. 1963-1969. Натан. Тоні.

   Була в мене думка вам розповісти про наступні чотири роки нашого з Натаном сімейного життя. Але потім я подумала, що нема про що там особливо розповідати. Нічого особливо не змінилося. Крім двох фактів: у нас з Натаном народилася мила крихітка Антонія і Тоні нас пробачив.

 Я не знаю, наскільки взаємопов'язані ці факти, але саме так і було. Він вперше подзвонив мені через пару днів після пологів. До цього я не чула його голос довгих п'ять років.

  Мені іноді шалено хотілося поговорити з ним. Раніше він умів мене вислухати як ніхто інший. Але я боялася йому дзвонити. Один раз набралася сміливості, але він не взяв слухавку.

  Зате я писала йому листи, в яких розповідала, як ми живемо. Про все, нічого не приховуючи. І в кожному листі просила вибачення. Він не відповідав. Але я все одно писала. І ось, нарешті, пройшло якихось п'ять років і він подзвонив. Ми мило поговорили і Ентоні приїхав на хрестини маленької.

   Як не дивно, ми більше ніколи не говорили про події літа 1958. А про що там говорити? Що було, те загуло.

   У нас не часто виходило спілкуватися. Після хрестин він більше не приїздив. Але дзвонив часто. Так зворушливо було, коли він просив поговорити з манюнею. Він щось говорив їй в слухавку, вона щось лепетала у відповідь, іноді сміялася, іноді вередувала і плакала. Зате коли вона почала розмовляти, вони могли говорити годинами. У маленькій Тоні він душі не чаяв і завжди задаровував її величезною кількістю подарунків, які ми отримували з усього світу.

  Своїх дітей у нього чомусь не було. Та й відносини з жінками якось не складалися. Він періодично з кимось зустрічався, слава богу, що бажаючих було більш ніж достатньо. Особливо з ростом його популярності. Але далі швидкоплинних романів справа не йшла.

   Зате його бізнес ріс і розвивався семимильними кроками. Його студії танців були дуже популярні. У 1969 їх було вже чотири — дві в Лондоні, одна в Ліверпулі і одна в Бірмінгемі.

  Його ім'я стало відомим серед танцюристів по всьому світу. Він був мега затребуваним хореографом.

   Так ось, у травні тисячу дев'ятсот шістдесят дев'ятого мені мало виповнитися тридцять років. Начебто нічого такого. Але мені було якось сумно. Начебто все чудово. Чоловік — красень, успішний бізнесмен. Я люблю його, він любить мене. У нас двоє чудових дітей. Будинок — повна чаша. Що ще потрібно жінці для щастя?

   І я, ніби як, була щаслива. Але мене не полишало відчуття, що я живу не своє життя. Все так, але... не так. Я все ще марила своєю студією танців. Але спочатку я ходила вагітною — не до того. Потім донька була зовсім крихіткою — не відійдеш. Тим більше, на відміну від Ітана, Антонію я довго годувала груддю. Моє життя було дуже однотипне. Будинок, діти, вічне очікування чоловіка.

   Я все частіше відмовлялася ходити з моїми типу подругами на всі ці шопінги, променади і по салонах. Мені було до нестями нудно з ними. З моїми малими набагато цікавіше. Жіночий клуб я взагалі ненавиділа лютою ненавистю і уникала походів туди за будь-яку ціну.

   Іноді ночами, лежачи на самоті в нашому сімейному ліжку і прислухаючись до звуків зовні, раптом пролунають знайомі до болю впевнені кроки мого чоловіка, мене починали страшенно мучити ревнощі. Дикі, невгамовні, з розвиненою фантазією. Я так втомилася боротися з ними, що іноді просто закривала на них очі. Але спочатку я діставала з тумбочки біля ліжка моє "снодійне" — односолодовий шотландський віскі або французький коньяк.

   Спочатку я це приховувала, щось вигадувала, ховалася. Потім зрозуміла, що це все пусте. Натан не особливо щось помічав. Він приходив втомлений і відразу завалювався спати. У житті він не заглядав навіть у свою тумбочку біля ліжка, що вже говорити про мою.

   Я повинна відразу попередити, що алкоголічкою я не стала і робила так рідко, коли на душі було зовсім паскудно.

   Ще хочу сказати, що Натан начебто і приводу особливого ревнувати не давав. Я його ніколи ні в чому не викривала. Ні чужих духів, ні помади, ні дивних дзвінків серед ночі. Нічні дзвінки, звичайно, були, але він ніколи не ховався і нічого не приховував, просто вибачався, що потурбував.

   Натан намагався проводити з нами хоч якийсь час. У нього траплялися відпустки. Найщасливіші дні нашого сімейного життя. Але цього було катастрофічно мало.

     Коротше, розумію — все виглядає так, ніби я скаржуся і виправдовуюсь. Але це не так. Я просто намагаюся пояснити, чому до свого тридцятиріччя я прийшла з твердим переконанням, що молодість моя безповоротно загублена.

   Особливо, якщо подивитися, що творилося в Британії в ті роки. Ще б! Свобода! Свобода бути собою! Міні-спідниці, короткі, з викликом стрижки! У Меггі було і те, і інше. Легкі наркотики, рух хіпі. "Бітли" і "The Rolling Stones». Знову таки, сексуальна революція! Коротше, суцільний "Секс, наркотики і рок-н-рол". У Меггі було все це. А я все пропустила!

   До всього, Натан поїхав вчитися в Лондонську бізнес школу. На цілий рік! За цей термін з нього обіцяли зробити бога аналітики та управління.

   Коли він сказав, що прийняв рішення підучитися в Лондоні, я зраділа. Думала, ми поїдемо всі разом. Але, на жаль, це виявилося неможливо. Ітану було 10. Він навчався в найпрестижнішій школі Гонконгу. Потрапити туди було справою не з легких. Я навела довідки. Забрати його на рік — рівносильно втратити своє місце назавжди.

   Крихітці Тоні щойно виповнилося шість. Вона вчилася в підготовчому класі нової прогресивної школи і мала в цьому році здавати іспит для вступу туди. Тим більше, вона погано переносила британський клімат і не любила туди їздити, особливо не влітку.