Глава 18. 1969. Тоні.

    Мене розбудили жваві голоси дітей поруч з моїм ліжком.

  — Може не варто будити маму? — гучний шепіт Ітана. — Почекаємо, поки прокинеться сама.

   — Ну, Ітане! — протянула Тоні. — Скільки можна чекати! Вже і так майже друга година дня! Вони з дядьком Тоні обіцяли нам сьогодні атракціони! Він сказав…

  — Ну, як тут наші справи? — голос Ентоні остаточно розбудив мене.

   Я відкрила очі. Кімната була доверху залита яскравим сонячним світлом. Першим, кого я побачила, був Тоні. Він стояв у дверях моєї спальні і широко посміхався:

   — Ну, нарешті! — вигукнув він. — Наша спляча красуня прокинулася! А то я вже думав, що комусь доведеться її цілувати! Мати двох дітей, ти пам'ятаєш, що вчора обіцяла цим самим дітям? Вони, бідолахи, вже замучилися чекати. Вже мене видзвонили, а раптом я забув. Але дядько Тоні нічого не забуває!

  — Мамо! Вставай швидше! А то скоро атракціони закриють і ми так і не покатаємося! — стривожено сказала Тоні.

   — Та вони працюють до пізнього вечора, — авторитетно сказав Ітан. — Все ти встигнеш! Дайте мамі відпочити!

   — Кращий відпочинок для матері, бачити щасливими своїх дітей! Адже так, матір? — підморгнув мені Тоні. Потім звернувся до дітей, — Пропоную, щоб прискорити процес, бігти вниз, готувати мамі міцну каву і смачний сніданок. Або вже обід. Не суть.

  Він забрав дітей і вони понеслися вниз на кухню. Поки я остаточно прокидалася, вмивалася і одягалася, з кухні лунав заливистий сміх дітей та гучні вигуки. Аромат свіжозвареної кави заполонив весь будинок.

   Ми всі дружно перекусили і Тоні повіз нас на атракціони.

   Ось де було роздолля для дітей! І для Тоні! Та чого вже там, навіть я отримала масу задоволення, літаючи на величезних гойдалках і підскакуючи на батуті до небес! А ще спіймала нічогенькі такі дрижаки по всьому тілу, коли Ітану разом з Тоні таки вдалося вмовити мене залізти на ці дурнуваті найбільші в Європі американські гірки. Більше ніколи в житті!

 Особисто мені дуже сподобалася мальовнича прогулянка на човні річковими печерами, але діти сказали, що це нудьга і ломанулись на поїзд-привид.

   Ми з Натаном рідко водили дітей на подібні розваги. Але навіть коли водили, у мене навіть і в думках не було залазити самій на всі ці дитячі штучки. Ми з Натаном з великою обережністю ставилися до вибору атракціонів і чинно, як і личить батькам, очікували десь поруч. Але з Тоні все було інакше!

   — Еббі, ти чого там стала стовпом? Дивись, скільки тут всього! Ти куди в першу чергу хочеш? Ну, гірки, само собою, обов'язково! Так, діти?

   — Так!!! — дружно закричали мої нащадки.

   — Я на це страхіття не полізу! І дітям не дозволю!

    — Ну, мамо! — відразу включили канючний режим діти. — Чого ти? Де ми ще на такому покатаємося? Подивися, яка вона величезна!

    — Саме так! А Тоні ще зовсім маленька! Це небезпечно!

    — Ніяка я не маленька! Мене вже в школу взяли! А на гірку не можна? — надула губи улюблениця Ентоні.

   Природно, він відразу включився:

    — Усім заспокоїтися! Кататися будемо всі! Еббі, будь ласка! Я гарантую, все буде чудово! Я догляну за Тоні, а Ітан догляне за тобою! Дівчата, ви в надійних руках!

   І він підставив Ітану долоню для смачного ляпанця "дай п'ять"! Ітан не замислюючись врізав по підставленій долоні своєю. Оплеск вийшов знатний! Аж бабуся, яка проходила повз, підскочила від несподіванки, а невисокий лисуватий чоловік вилаявся.

   Коротше, надурілися ми на славу. Все, звичайно, там обійти неможливо, але ми багато встигли. Першою, природно, здалася я і почала проситися додому. Але діти ще не хотіли йти, тому Тоні посадив мене в затишному ресторанчику випити холодного молодого вина, сам дозволив малим вибрати ще по одному атракціону, сходив з ними і привів всіх до мене годувати смачним обідом. Ми замовили, хто що побажав. Трохи відпочили і пішли до машини.

   Манюня Тоні так втомилася, що ледве перебирала ніжками. Тоні підхопив її і посадив собі на плечі. Вона відразу піднеслася духом і почала вимагати морозиво. Собі, матусі і брату.

   — А мені? — запитав її Тоні.

   — Ну, це ж ти будеш купувати, — як дурненькому почала пояснювати йому донька. — Звичайно, можеш і собі взяти. Але тільки, якщо у тебе не болить горлечко!

   — Зрозумів! Дякую!

   Ми стали в невелику чергу за морозивом. Вірніше, Тоні з Тоні на плечах і Ітан стали, а я залишилася чекати їх поруч на лавці в тіні великого дерева. Я з великим задоволенням і ніжністю спостерігала за ними.

   — Ваш чоловік так чудово справляється з дітьми! Одне задоволення дивитися на них! Рідко зустрінеш таких чоловіків! Вам пощастило!

   Жінка, яка сиділа поруч зі мною на лавці і теж спостерігала за чергою, стомлено посміхнулася мені.

   — А я ось з моїми розбійниками тут одна. Втомилася — немає сил. Але мого провести час з синами не змусиш. У нього гольф! Зрештою, він теж має право на відпочинок! — іронічно сказала вона. — Адже це я цілими днями нічого не роблю, а він гарує, як проклятий. Вибачте, не знаю, навіщо я вам це кажу. Просто, я вам по доброму заздрю! Такий гарний, турботливий чоловік. Та ще й дітей так любит! Бережіть свою сім'ю! Вам дуже пощастило! Пітер! Негідник! — раптом закричала вона і схопилася з лави. — Вибачте! — вона кинулася до білявого хлопчика років п'яти. — Ти можеш нормально стояти?! Ти навіщо чіпаєш дівчинку? Це її кулька! А де твій брат? Джейкоб! Ти чому за братом не дивишся? Я можу одну хвилинку посидіти? Ноги вже відвалюються. Ні хвилини спокою з вами.