Глава 20. 1969. Натан. Тоні.

   Я лежала поруч з Натаном у ліжку. Ми обидва часто дихали. Просто ще не встигли відновити дихання після шаленої гонитви за задоволенням. Я поцілувала міцне плече свого чоловіка. Його шкіра була ледь спітніла. Ще б пак! Він тільки-но добряче попрацював! Давно в нас не було такого запального сексу! Давно я так не кричала!

   Я вам розповідала, в якому величезному маєтку ми живемо. (Хоча зараз він мені вже не здається аж таким великим). Так от! Ми примудрилися розташувати дитячі в безпосередній близькості від нашої спальні. Коли діти були малі, це було виправдано. Але зараз, коли вони вже підросли, на мої несміливі пропозиції переселитися трохи далі та у більші кімнати, вони відповіли відмовою. Особливо Тоні. Тож... особливо не те, що не покричиш, тихенько постогнати — проблема. Мали вже з нею розмову. (“Мамусю, татко що, зробив тобі боляче?”)

   Я перебирала його пальці, гладила м'які подушечки долоні й думала про те, як дивно воно все складається у моєму житті. Потім зручно вмостилася у нього на грудях. Він акуратно обійняв мене за плечі. Так ми мовчки лежали якийсь час. 

   — Я кохаю тебе! — раптом пролунав його голос у мене над головою. 

   Це було так неочікувано. Я не відразу знайшла, що відповісти. Зазвичай в подібних випадках я автоматично відповідаю: "Я тебе теж." Але зараз все було інакше. І автоматично вже не вийде. Я підвелася на лікті та подивилася йому в очі. 

   — Це правда? Чи ти просто сказав це за звичкою?

   Він досить довго мовчав, потім сказав:

   — На початку тижня мені дзвонила мама. Вона запитала, що між нами відбувається. Її здивувало та стривожило, що ти проводила весь свій час з Тоні. Знаєш, вони з Тоні мають звичку зідзвонюватися декілька разів на день. Це ще з тих часів. … Ну, ти зрозуміла. ... Тоді мама дуже хвилювалася за нього. Спочатку Тоні це нервувало, але з часом вони стали справжніми… як пояснити… психотерапевтами чи що один для одного.  Вона сказала, що як не зателефонує Тоні, він весь час не може розмовляти, бо з тобою. І в студіях, і вдома, скрізь.

   — Я була у нього вдома лише один раз. Та й то, ми заскочили дещо забрати.

   — Не суть. Тебе видзвонити для мене теж була величезна проблема. Я подзвонив Тоні й він сказав мені дивну річ. Він сказав, що я можу більше не хвилюватися за тебе, бо про тебе є кому подбати. І про моїх дітей також.

   Мене наче током вдарило.

   — Він дійсно таке сказав?

   — Так! Я кинув все та зазбирався до Лондона. Мені ставало все більш тривожно, бо я не міг видзвонити тебе. Ще й, як на зло, у нас знову геть зіпсувалася погода. Черговий тайфун. Літаки не літають. Я відразу до Олівера. Ну, ти пам'ятаєш, у нього своя невеличка приватна авіакомпанія. Він каже: "Ну, куди? Ти глянь, що робиться!" Одним словом, як тільки трохи стихло, я таки домучив Олі й ми з великими проблемами, але вилетіли. Прилітаю, а тебе немає. Ти провела з Тоні цілу ніч невідомо де. Що я мав подумати? 

   Мене кинуло в жар. Серце шалено закалатало. Мені стало так… Я не можу це пояснити одним словом. Соромно, страшно, приємно, боляче, захотілося плакати та посміхатися водночас. 

   — Що з тобою? Ти плачеш та посміхаєшся водночас.

   — Я теж люблю тебе, Натане!

  Мені потрібно терміново поговорити з Тоні.

********

   — Тоні, якого біса ти твориш?! Чому тоді не сказав мені, що Натан повернувся в Лондон?! Що він збирається до нас? Навіщо натякав йому на щось таке між нами?!

   Ми сиділи у його кабінеті у центральній студії. Я була розлючена. Я хотіла отримати відповіді. Чесні відповіді. І я їх отримала.

  — Моя мета проста та зрозуміла. Я хотів, щоб ти повернулася до мене. А яка була твоя мета, коли ти цілувала мене, проводила зі мною весь свій час, дивилася на мене закоханими очима, мало не віддалася мені на зірці Імператорської зали?

   На мить у мене перехопило подих. Я не чекала такої прямої та жорсткої розмови. А саме головне, я не знала точної відповіді. Принаймні простого однозначного пояснення у мене не було. Все складно! Але відповідати щось треба. Чи не треба? Я мовчала. Думок не було.

   Тоні підвівся. Мовчки налив собі та мені по склянці апельсинового соку. Він терпляче чекав на мою відповідь. Я мовчала. Сиділа розглядаючи свій манікюр та мовчала. Можливо, треба було просто піти. Й нарешті подумати своєю головою.

   — Все просто! — почула я голос Тоні та відчула його гарячий подих на своєму вусі. 

   Він став мені за спину та нахилився зовсім близько до мене. Його руки пестили моє волосся, а він говорив:

   — Тобі стало дуже нудно у твоєму душному сімейному гніздечку, що ви звили разом з Натаном. Ти не відчувала себе там вільною та щасливою. Ти жила чужим життям.

   Він говорив тихим спокійним голосом, наче розповідав дитині казку на ніч. Гладив моє волосся. Заколисував мене. Я сиділа, наче загіпнозована.

  — Ти завжди боялася, стати такою собі місіс Хранителька домашнього вогнища, що все життя живе очікуванням свого благовірного й вкрай рідко визирає з-за його широкої спини. А саме такою і стала. 

   Він перестав гладити мене. Взяв склянку соку, зробив декілька ковтків й якось безтурботно додав: