Глава 2. Хто я?

Глава 2. Хто я?

 "Ризик любові - це втрата, а ціна втрати - горе. Але біль горя - це лише тінь у порівнянні з болем, коли ніколи не ризикуєш коханням". - Гіларі Стентон Зунін

— Хто я? — я схопила жінку за плечі та почала трусити її в істериці. Мої очі, сповнені страху та жалю, дивились на цю красиву постать і благали розповісти бодай щось. 

— Заспокойся, або я буду змушена вколоти тобі заспокійливе, — промовила вона лагідно, а я відскочила від неї, мов ошпарена. 

— Ви мене лякаєте, — істерично промовила та сіла на ліжко. — Я боюсь. Не знаю, хто я. Ви мені розкажете? — я благально поглянула на жінку. Вона підійшла, до мене та поклала руку на моє плече. Легко стиснула та заглянула своїми алмазними очима у мої боязкі шоколадні. 

— Вам потрібно відпочити. Я обов'язково все тобі розповім, — посміхнулась вона такою сонячною усмішкою. 

— Розкажете? — з надією запитала та взяла її за руку. 

— Обов'язково, якщо ти будеш поводити себе добре і трішки відпочинеш. 

Я так і зробила. Вмостилась на ліжку та прикрила очі. Навіть не помітила, як мене зморив сон.  Таке двине відчуття нахлинуло. Дикий спокій. Мені навіть більше не снилась білокура дівчинка. Я проспала спокійно, аж до самого ранку. 

Відкрила очі та посміхнулась. Сіла на ліжку, оглянулась. Кілька хвилин обдумувала, що робити далі. Потім пройшлась, по палаті і зрештою вийшла в коридор. Побродила, по різним закуткам. Спустилась, по сходам на двір. Погуляла, по алеї. На дворі було сонячно. Промінчики освітлювали моє спокійне обличчя. Я вдихала запах весняного затишку, розкинувши руки в сторони. 

Яку, ж, я тоді відчула ейфорію. Злиття з природою. Спокій душі і чаруючі враження. 

Походивши ще кілька хвилин роздивляючись навкруги. Я вирішила повернутись в палату. Пройшла той самий шлях і застигла біля прочинених дверей. Почула крики і хотіла тікати, але почувши ім'я, ледь не впала. Певно я здуріла, але воно здалось мені знайомим. 

— Ви... шайка ледарів! Якщо, вона втекла, то я зроблю усе, щоб ви втратили роботу і більше ніде не змогли працювати! — грозився незнайомець.

Навіть, мені було лячно. Я уявляю, як страшно тим лікарям. 

— Вибачте нас, недогледіли, — вибачалась моя лікарка. Білява жіночка з алмазними очима. 

— Недогледіли!? Якщо з Маріаною щось станеться, ви будете за це відповідати, — його голос, тон. Все жахало. Він був жорстоким, це було зрозуміло, по інтонації. 

Звісно, я б могла втекти і більше не повертатись, але цим людям були б непереливки. Я прочинила двері, якраз у той момент, коли незнайомець замахувався на молодого хлопчину. Коли побачив мене, то застиг, як і його рука в повітрі.

 — Де ти була? — накинувся на мене та заключив в обійми, а я застигла, як і моє серце. По тіло побіг мороз. Різкий холод. Я відскочила та виставила руки вперед. 

— Більше, не робіть так, — ледь не розплакалась я. 

— Люба, ти чого? — здивувався синьоокий незнайомець. 

— Я вам не люба! — розізлилась. 

— Ти нічого не пам'ятаєш? — тихо запитав. Зробив крок, до мене. Я відступила. 

Я помахала головою і зробила знову крок назад. 

— Чого вона нічого не пам'ятає? Чому, моя дружина не пам'ятає, про мене!? — зірвався на крик незнайомець. 

Дружина? В сенсі дружина? Нічого не розумію. Я втрачаю реальність. 

— Вона пошкодила голову. Таке могло статись і навіть втрата ди... 

— Заткнись! — закричав незнайомець, до білявої лікарки. Вона смикнулась і замовкла. Опустила голову вниз. 

Я округлила очі. Вона мала наувазі, дитина? Ні-ні... Я не могла мати дитину. Ще й від такого тирана, як цей чоловік. 

Вперлась спиною, об холодну стіну та здригнулась. Замахала головою та присіла. Сльози лились з очей. Я не могла себе контролювати.

А якщо, я  правда була вагітна? Моя дитина померла? Ні-ні... 

— Люба, — присів біля мене незнайомець. Потім поклав руку мені на плече та притягнув до себе. 

— Хто я? — задала вже йому, це питання, яке мене так мучило. Кілька раз схлипнула. 

— Ти, Маріана, моя дружина. Ми вже більше року одружені. Потрапили в турбулентність на літаку, але дякуючи спритним пілотам, я та ти залишились живими, — посміхнувся незнайомець. Я підняла на нього свій здивований погляд. Стало трішки спокійніше. 

— А дитина? У нас була дитина? — запитала, від чого побачила, що чоловік стис щелепу і на ній заходили жовна. 

— Ні. Ми були в роботі і нам було не до дітей. То лікар, не так все сприйняла, — заспокоював він мене та погладив, по щоці. — Люба, я подарую тобі дитину, якщо ти захочеш, — посміхнувся. 

— А де ми живемо? 

— В Україні.

— В мене є батьки? — запитала з трепетом в серці.

— Так, але ти не спілкувалась з ними вже дуже давно. 

Чоловік взяв мене на руки та поніс до ліжка. Поклав на нього та прикрив ковдрою. 

— Тобі потрібно відпочити, а я побуду з тобою. Скоро, нам потрібно повертатись до України. Я хочу бути впевнений, що ти витримаєш переліт, — він говорив так щиро, що я й повірила його словам. Прикрила очі і тихо засопіла тримаючи незнайомця за руку. 

***

Мене розбудив тихий шепіт вітру. Відкрила очі та побачила темряву. На дворі була ніч, вікно було прочинене. Піднялась та підійшла до вікна. Побачила суцільну темряву. 

— Ти вже прокинулась? — почула тихий чоловічий голос з темряви. Проковтнула клубок страху та повернулась на звуки. 

— Так, — знервовано промовила. 

— Я радий, — знову спокійний лагідний голос. 

Чоловік підійшов до мене та обійняв. 

— Радий, що не відштовхуєш. Я поговорив з лікарями. Завтра ми зможемо повернутись додому, — прошепотім біля вуха та вдихнув мій запах. 

— Додому? — здивувалась та поглянула на темний силует. Вдихнула запаморочливий запах цитрусових, який здався мені таким знайомим і рідним, що навіть закрутилась голова.