Глава 8. Зустріч

Глава 8. Зустріч

Маріана

Застигаю і просто пропалюю чоловіків наскрізь своїм шокованим поглядом. Вони обидва дивляться на мене злякано з прихованою радістю по своєму. Хоча Олексій дивиться ще,  й зі злістю. Стискаюсь. мені здається, що цей ліфт став досить тісним, а ці погляди досить пекучі. Проковтую свій страх разом із клубком нервів. Нерішуче роблю крок, але знову застигаю. Кілька разів видихаю. Стискаю кулаки. 

— Любий, я сильно хвилювалась за тебе, — остаточно беру себе в руки. 

— Кохана, я лише хотів пошвидше владнати свої справи і бігом приїхати додому, аби насолодитись пару годинами з тобою, — з ніжністю говорить до мене, але коситься на того незнайомця. 

— Міг би попередити, — злюсь, підходжу до них ближче. В бік незнайомця навіть не дивлюсь, але відчуваю, як він пропалює мене поглядом. Моє тіло горить вогнем у його присутності. Шкірою відчуваю щось недобре. 

— Ти так солодко спала, що я не став тебе будити, — солодко проспівав. 

Але я бачу, який він напружений. 

З чого б, то?

Він слідує за кожним моїм рухом, діями, поглядом. Мені трішки стає некомфортно від двох палючих поглядів. Повертаю голову в бік незнайомця. Заглядаю у блакитні, як небо прозорі очі та простягаю руку. Мило посміхаюсь. 

— Доброго дня. Мене звати Маріана. А ви партнер мого чоловіка? — запитую з посмішкою. 

Моя рука все ще висить в повітрі, а чоловік з великими шокованими очима дивиться на мене і хапає ротом повітря. Я не розумію, що сталось, дивлюсь на Олексія, який лукаво посміхається і стримує свій сміх.

Я що, зробила щось не так? 

Злюсь. 

— Олексію, я щось смішне сказала? — насуплюю свої брови, але говорю досить спокійно. 

— Та ні, кохана. Познайомся, це мій брат Девід, — показує він рукою на незнайомця. 

— Брат... — шоковано дивлюсь на того чорнявого чоловіка. Сканую поглядом. 

Точно! Схожість є,  і дуже велика. Такі ж голубо-сині очі, колір волосся, який більше схожий на смолу. Вирази обличчя, ніс. Навіть статура схожа. 

Ого... Ледь не присвиснула. 

— Приємно познайомитись, Девіде, — знову простягаю йому руку і на цей раз чоловік її тисне, а по мені наче тисячу розрядів електрики пробігло. Зазирнула в ці очі і в пам'ять врізався сьогоднішній сон.

Так, це ж той чоловік із мого сну.

Починаю пильніше роздивлятись його обличчя, але нічого не можу згадати більше. Сон — це ще не ознака чогось великого. Певно, перед зустріччю навіяло мені. Передчуття не, як інакше. 

— Кохана, пішли додому, — бере мене за руку і тягне до ліфта, а я й не опираюсь, йду слідом. 

Чомусь у мене таке відчуття, що моє серце здавило лещатами. Це не відчуття, це й справді так. Тільки один погляд незнайомця, а скільки болю в моєму серці. Зайшли до ліфту і я підняла свій погляд на Девіда. В його очах стояло стільки болю, нерозуміння. Я навіть дихати перестала. Хотілось зрушити з місця та обійняти його так міцно. Пригорнути до себе та ніколи не відпускати. Але я зупинила себе. Поглянула на Олексія у якого потроху почала спадати нервовість.

— Ти як? — запитав він дивлячись крізь мене. 

— Добре, — коротко відповіла та відвела погляд в бік. 

Всю дорогу ми мовчали. Кожен з нас занурився в себе. 

Я заплющила очі, аби трішки відпочити. Лише трішки і цього мені вистачило, аби з жахом закричати на всю машину, від поганого сну. Що там було я мало пам'ятаю, бо так налякалась, що й імені свого не могла назвати. 

Олексій обіймав мене та гладив по спині, а я тим часом ридала гіркими сльозами. Від чого? Та я й сама не знаю. 

Було якось погано. Передчуття чогось жахливого. 

Вже вдома я могла заспокоїтись. Випити ромашкового чаю та звісити всі за та проти. 

— Ти як? — в черговий раз запитує мене Олексій.

Я знизую плечима та опускаю голову. 

— Кохана, усе буде добре, — здавлює мою руку у своїй, я підіймаю на нього заплаканий погляд. Олексій ніжно посміхається і я не втримуюсь. Обіймаю його. Зариваюсь носом в груди і тихо здригаюсь від пройдешньої паніки. 

Він гладить мене по спині, а я перебираю пальці його рук з закритими очима. Тихі кілька хвилин, ставлять мої мізки на місце. 

Я вже не панікую, тривога відступила. Дивлюсь на чоловіка, проводжу долонею по щоці і завмираю біля його губ. 

Олексію не потрібні були зайві слова, він і без того зрозумів усе про, що я подумала. 

Він поцілував мене, ніжно, пристрасно, якось трішки по дикому. Його поцілунок вийшов навіть трішки жорсткий, але мені так подобалось. Суміш усього, в одному безневинному поцілунку. 

— Ми стали на крок ближчими, — важко дихаючи промовив мені в губи. 

Я посміхнулась та провела по його грудях до плеча долонею. Стиснула плечі пальцями і просто спостерігала, як Олексій скрипить зубами, як жовна ходять по скулам, а  його орган впирається в мене. Але я поки цього не бажаю. Не бажаю віддатись своїм почуттям. Я хочу зараз лише його підтримки, дотиків і цих ніжних поглядів. 

— Я хочу сьогодні спати з тобою, — шепочу йому на вухо. — Але не більше, — додаю. 

— Але мені й цього досить, мила. Ти не повіриш, який же я щасливий, що ти зробила ще один крок до мене, — посміхається він. Підіймає мене на руках та несе до спальні. Хай зараз ще тільки обід, але ми просто валяємось на ліжку. Обіймаємось і цілуємось. Немов підлітки і мені, це подобається. Я в захваті. І я відчуваю величезний потяг до свого чоловіка.