Глава 9. Страждання

Глава 9. Страждання

Девід

Олексій увірвався в мій кабінет, як я й сподівався. Розлючений, червоний, пригнічений. Я криво посміхнувся. Значить не дарма все це, затіяли. 

Дивлюсь на нього з кривою посмішкою, а в очах палає гнів. Я довго терпів те, що він завжди забирав у мене кохану. Наче йому мало своїх повій з якими він тягається.

— Ти якого хріна сидиш у моєму кабінеті, у моєму кріслі!? І взагалі... Якого бога ти приперся в Україну!? — Олексій кричав, розмахував руками. Кидав у мене гнівні іскри. 

Я лише спостерігав. Склав руки в замок на столі та спокійно собі роздивлявся його злу гримасу на обличчі. 

— Маю повне право. До того ж у тебе є дещо моє, — пильно вдивлявся в його розчервоніле обличчя. — Може присядеш? — вказав йому на стілець навпроти себе. 

— Я сам вирішу, що мені робити у своєму кабінеті, — випалив зі гнівом.

Я знизив плечима. 

— Як забажаєш. Тільки от... Це вже не твій кабінет, — розвів я руками. — Вийди й поглянь на табличку на дверях, — хмикнув. 

Дивлюсь, як він ще більше закипає і тішусь своєму тріумфу. 

— Ах ти ж... 

— Я ж, я ж... Тільки от хто ти? Ти викрав мою кохану. Залишив мою доньку без матері. Та я вже не кажу, що ти зробив у минулому. Олексію, схаменися і поверни Маріанну. Якщо ні, то я змушений буду відібрати весь твій бізнес. І в моїх планах є ще багато чого, — я встав з місця, підійшов до брата та поплескав його по плечі. 

— Ти цього не зробиш!? — відкинув зі злістю мою руку і почав втрачати контроль. 

— Зроблю. На відміну від тебе, я спокійний та врівноважений, — хмикаю, поправляю свій піджак та відкриваю двері. 

Не встигаю навіть одуматись, як той паскудник уже нависає наді мною з кулаками. Відштовхую його і в той самий момент роз'їжджається ліфт і я просто застигаю. 

Маріана!? 

Вона навіть не помітила мене. Зверталась до Олексія «любий», а він до неї «кохана». Я застиг на місці. З рота не вилетіло і одного слова. Я бачу, як вона з ніжністю дивиться на нього, а на мене навіть не звертає ніякої уваги. 

Простягає мені руку для знайомства, а я хочу вити, кричати: «Ми вже знайомі, кохана!» 

Але слова застрягають в горлі, разом з біллю, яка настигла мене. Тисну таку рідну руку і не відводжу очей від коханого обличчя, від таких рідних шоколадних очей. Хочу притиснути її до себе, заритись носом в її шоколадне волосся, але яке шоколадне, в біса! Воно в неї тепер світле. Якого, бляха? Що вона з собою зробила? 

Моє серце рве на половину. Наче його вирвали, поклали на стільницю і вбивали в нього по цвяшку, кожну секунду. На останок в закривавлене серце встромили великого ножа і я перестаю дихати, існувати, мені пече. Біль рветься на зовні. Навіть коли за такими рідними очами закривається ліфт. Я не починаю дихати. Лише падаю на коліна і стискаю їх до болю, аби він перекрив мій сердечно душевний біль. З очей потекли сльози, які є вірністю мого розбитого на уламки серця. 

Знову все повторюється. Скільки ще мені страждати? Скільки бачити свою кохану з іншим? І чому вона мене не пам'ятає? Чи пам'ятає і просто не хоче цього показувати? 

Я починаю бити кулаками в підлогу. Кричати від болю, який розривав моє нутро. Вивертав мою. середину на зовні. 

— Що ж він знову зробив, аби ти мене навіть не згадала!? — кричав я на весь офіс. Навіть працівники зійшлися на цей спектакль. І не один не насмілюється підійти, або ж заговорити. Все дивляться. 

Заповзаю до ліфта. Натискаю кнопку на самий низ і прикриваю обличчя закривавленими руками. Я все ще сиджу на підлозі і мене так підкосило, що встати я вже просто не можу. 

Я просидів у ліфті добру годину. Він закривав свої двері і відкривав. Але й тут ніхто не осмілився підійти. А якби мені було зле? Та мені й так було погано. Безсердечні тварюки! 

Трішки заспокоююсь, дістаю з кишені телефон і набираю номер свого водія. Зараз їхати самому, це лише зайва мука для мене. 

— Бос! Що з вами!? — Через деякий час вбігає в ліфт мій водій, підіймає мене на ноги і веде до машини. 

Всю дорогу я мовчав, заливався власним болем. 

В номері пішов одразу до душу. 

Самотній, як зазвичай. 

Прийняв годинний душ, скоріше просто тримався за стінку поки вода змивала з мене біль. 

Впевнений Олексій зараз ледь чечітку не танцює.

Потрібно брати себе в руки. освітлити свій розум і йти в бій. Я повинен їй усе розповісти. Вона певно навіть про доньку не знає? 

Але тепер Олексій не випустить її нікуди. Він добре сховався. Навіть батьки не знають, де шукати сина. То що я тут можу. Слідкувати? Сумніваюсь, що він більше потрапить мені на очі. 

Скоріше за все Олексій втече в іншу країну. Але в яку? Аби сховати Маріану він піде на все. 

— Леоніде, я бачив Маріану. Він все ж клюнув, але я втратив їх. Не знаю, що далі робити, — набрав я номер Леоніда після довгих роздумів. Разом ми зможемо придумати стратегію. Бо з моїм болем, це буде пекельно важко. 

— Як ти міг її впустити? — запитує з докором чоловік. 

— Вона мене не впізнала. Напевно Маріана втратила пам'ять, бо я не знаю, щоб спонукало її знову знайомитись зі мною. Він або щось зробив їй, або при перельоті щось сталося, — зітхаю. 

— Я прилечу в Україну через кілька днів. Мені потрібно навідатись до свого бізнесу, тому без мене нічого не роби. Я знаю, що з цим усім робити і як швидко покінчити, — говорить він гнівно та кидає слухавку. 

Хоч я поговорив з Леонідом, але спокійніше не стало. Я знаю, що вона з ним і мені не стає спокійно. Але я маю вигадати план дій. Потрібно взяти себе в руки. Стискаю кулаки і починаю думати. Думати... І все. Я спустошений. Не можу,  я думати, коли вона у його руках.