Глава 10. Втеча

Глава 10. Втеча

У нашому світі все живе тяжіє до собі подібного, навіть квіти, хилячи під вітром, змішуються з іншими квітами, лебедю знайомі всі лебеді - і тільки люди замикаються на самоті. 

Маріана

Я прокинулась від жару, який охопив моє тіло. В голові спливали різні картинки. Я не розуміла, що це? Маленька дівчинка, якісь люди, чоловік, той незнайомець, якого бачила вчора. Все змішалося в купу. Хотілося кричати від нахлинувших спогадів. Вперше їх було досить багато. 

«Люба», «Кохана», «Донечка», «Мамо», «Тато»... 

Все просто змішалося в один гіркий коктейль. 

Я присіла на ліжку, охопила себе руками і пливла за течією нескінченних спогадів, які все вирізнялися поміж інших. 

Ось я тримаю на руках донечку, до мене підходить, якийсь чорнявий чоловік, але я його називаю на ім'я «Тім», ми про щось з ним розмовляємо, сміємось і моє мале чудо голосно та впевнено запевняє мене, що хоче їсти. Ці спогади наче рушать бар'єр між мною та чимось невідомим. 

Я чітко бачила свою вагітність, свої пологи і Тіма, того чоловіка. Все. Більше нічого. Ані батьків, ані тобі бодай щось. 

Хоча я була в іншій країні. На вигляд наче Париж. Навіть бізнес там у мене є. Але, що спонукало мене переїхати до України? Де моя дочка?  

Я закричала, зіскочила з ліжка та подивилась на сплячого Олексія, який тихо й мирно собі сопів. 

Я повинна поговорити з тим чоловіком, з братом Олексія. 

Швидко переодягнулася та ще й тихенько. Бо прокинеться Олексій і я на всі сто відсотків впевнена, що він мене нікуди не відпустить. 

Пройшла  в коридор і спробувала відчинити двері. Штовхнула раз, другий, зачинено. 

Та щоб його! 

Я почала ритися у прихожій, спробувала віднайти ключ. Але марно. 

Підійшла до  нашої домогосподарки, яка відразу скривилася і ледь не послала мене під три чорти. 

— Господар, заборонив вам покидати квартиру без його відома, — суворим і сталевим голосом повідомила мене сивувата жінка. 

Я розгублено кліпала очима. Відійшла в бік і панічно сіла на диван. В голові зараз бовталось на волосині моє життя та спогади, які різнились, наче рій бджіл, у моїй голові. Та ще й до того почала боліти. 

— Кохана, кудись поспішаєш? — почувся позаду голос чоловіка, від якого я навіть здригнулася. Повернула голову до нього та панічно закліпала очима. 

— Хотіла подихати свіжим повітрям, але мене не пускають, — почала я вдавати святу невинність. Може, вдасться вийти з цієї квартири. 

Він же не назавжди мене закрив? 

— Кохана, тобі зараз не можна. Ти щось згадала? — запитав, вдивляючись у моє розгублене обличчя, своїми пронизливими очима. 

Я бачила в його погляді, що не варто розповідати правду. Зачинив же мене він не дарма.  

— Ні, лише якість незрозумілі мені картинки, — брехала прямісінько в очі, а в самої всередині все вирувало та кипіло. 

Ворухнутись зайвий раз боялась. 

— Я принесу тобі твої ліки, — посміхнувся та встав з дивану. Пішов у кімнату і вже через кілька хвилин вийшов із пігулками, які давав мені упродовж цих кілька тижнів. 

Поклав мені до рота, коли я його відкрила та подав склянку води. Я старанно випила, але це тільки йому так здавалося. Я сховала пігулки за язиком і при першій же можливості виплюну їх у туалеті. 

Посміхнулась так наче нічого не сталось, а у самої вже серце калатало, руки тремтіли, які я ховала під стегнами. 

— От розумничка, — погладив він мене по щоці та поцілував у губи легким поцілунком. 

Через кілька хвилин він пішов у кімнату, а я попрямувала до ще однієї ванної, яка була гостьовою. Виплюнула таблетки в раковину та спустила водою. 

Ці загадкові зелені пігулки, він давав мені вже давно. Після них, я наче в тумані, в голові крутиться та помітно нудить. 

Хоча Олексій запевняє, що так потрібно, але ж я не маленька і давно зрозуміла, що це не ті таблетки, що мені лікар прописав. 

Вмиваю обличчя. Кілька хвилин переводжу своє нерівне дихання і виходжу на кухню. Бачу чоловіка, який чекає мене до сніданку. Сам не їсть. Сідаю навпроти, зазираю в усміхнені очі, які з підозрілістю на мене косяться. 

— Можна мені сьогодні погуляти? — запитую, нанизуючи салат на виделку. Стараюсь нічим не видати своє хвилювання. 

— Ні, після того, що вчора ти без дозволу покинула квартиру і тебе бачили, я не можу тобі цього дозволити, — говорить він досить спокійним буденним тоном. 

— Але я хвилювалась за тебе,  — скиглю та насуплюю й без того рівні брови. 

Виделка падає з моїх рук і брязкає об кафель на підлозі. 

— Замініть, — спокійно говорить домогосподарці, навіть не дивлячись навколо. Його зараз цікавив той стейк, який він їв. 

— Олексію, так не можна! — вражено викрикую, схопившись за голову. — Я тільки почала тобі довіряти.

— Я просто хочу тебе вберегти. Ти нічого не пам'ятаєш. Мало хто зустрінеться на твоєму шляху. Я не хочу, щоб ти через це страждала,  — спокійно говорить. 

Я вирячую очі, які вже давно стали великі. 

— Що ти таке говориш!? Я ж не вбивця якась, щоб мені боятись оточуючих, — вибухаю гнівом. 

— Не вбивця, — підтверджує мої слова. — Але ти погано вчинила з багатьма людьми. Навіть зрадила мені з моїм братом, — знову цей його нестерпний спокій. Навіть м'язом на обличчі не ворухне. 

— Я зрадила!? — вражено прикриваю рот руками, ледь тримаючи себе в руках, бо ще трішки і мене будуть відколупувати від цього стільця. 

— Так. Ти навіть хотіла піти до нього. Нічого не пригадуєш? — запитує він з докором та підіймає одну брову вгору. 

Я хитаю головою. Не пригадую? 

І ту я згадую свій сон на березі моря. Той безневинний дотик, коли віталася. Я тоді відчувала змішані почуття. Наче десь бачила, але щось не пригадувала. Моя підсвідомість чіплялась за якусь ниточку, але не могла вичавити і краплини спогадів про цього чоловіка.