Глава 14. Не романтика

Глава 14. Не романтика

Ранок зустрів мене світлими промінчиками, які засліплювали мені очі. Так хотілося ще і ще ніжитись на цьому величезному зручному ліжку, але варто вставати і не витати в мріях, які давно уже не солодкі.

В мене ще є купа питань, які вчора так і не отримав Марк. Та й з Девідом потрібно було б уже зустрітись. Я ж так і не почула плану Марка, який він мені радо обіцяв. 

Виявляється ми з Марком  були заручені. Оце так новина! І скільки таких лихо наречених ще живе по світу. Три, чотири, а може сотня. Якась я досить розкута. Але це лише моя дурнувата параноя. Я вмію займатись таким ділом. 

Зробила собі кави та плетуся на дах. Хочу попити гарячої запашної кави на даху та поспостерігати за краєвидами в день. 

Несподівано налітаю на гору м'язів і чашка перехиляється прямісінько на білу сорочку. 

— Ой, — все, що можу видавити з себе та не підіймаю голови. Щоки вже залились рум'янцем, а руки почали трястись. 

— І тобі доброго ранку, — проскрипів у мене над головою, а я все боязко не підіймаю голову. 

Боюсь, що кричатиме, злитиметься. Але на диво Марк втягує в легені повітря та бере мене за підборіддя, поки він підіймає мою голову, я зажмурюю очі. Не хочу дивитись у зле обличчя. 

— Кхм... кхм... Маріано, я тут привітався, — досить спокійно повідомив мені, від чого здивував мене не менше. 

— Доброго, — видавила з себе все ще не розплющуючи очей. 

Коли почула гучний сміх, який розійшовся по коридору, то навіть здригнулась. Марк дивував мене з кожною секундою. Я навіть уже не уявляла, що буде далі.

Знаєте таку поговірку: «У тихому болоті і чорти водяться». От і мене лякав сам факт того, на скільки цей чоловік здавався спокійним та врівноваженим. Що б я не зробила він так і залишається усміхненим. 

Мені вже лячно стає. Може він не забув мене і хоче таким чином повернути? 

Та ні! Ні-ні. Дурниці. Ото вже фантазерка. Ну чесне слово. Фантазія тут розігралась .

— Може вже відкриєш очі? — глузливо запитав. 

— Мг. Я буду так ходити, щоб не бачити твоєї плями на сорочці, — ніяково знову опустила голову. 

— Маріано, це лише річ. Не варто так перейматись. дивись, я ж нічого не говорю. Я просто викину її і вдягну нову. Чи ти думаєш у мене грошей мало і я не можу дозволити собі купити нову сорочку? Тому відкриває скоріше очі, бо я маю дещо для тебе, — з нотками ніжності в голосі промовив. 

— Добре, — погодилась та відкрила спершу одне око, розвідала ним обстанову. Переконалась, що усе добре, а тоді відкрила ще одне. 

Марк на це тільки засміявся. Ну звісно! Мої перелякані та відкриті по одному очі так і норовили, щоб з них посміялись. 

— Що там в тебе, для мене? — не звертаючи на нього уваги пройшла до сходів. 

— А тобі все цікаво. Ні на мить не змінилась, — хмикнув він. 

— Цікаво. Може ти там бомбу підклав. А я така зараз зайду і вона бабахне, — засміялась я. 

— Ти як завжди вгадала, — заржав він. 

— Мг. Жартуй, жартуй. В дитинстві нам казали, хто багато жартує, у того повипадають зуби, — показала я йому язик. 

— Постривай! Ти щось згадала? — з надією в голосі запитав. 

Я задумалась. Звідки я це знаю? Нічого наче не згадувала, але саме ж вилетіло. 

— Ні, — похитала я головою. — Нічого не згадала. 

— Дивно, — кивнув він та підхопивши мене за руку потягнув на дах. 

Коли ми увійшли, я прикрила в здивуванні рот руками. 

— Це що таке? — повернулась я до усміхненого чоловіка, який зараз світився більше мене. Навіть сонце в порівняні з ним, було ніщо. 

На терасі біля самих квітів та трав стояв накритий столик на двох. Ранкова кава, кілька круасанів, печиво, мармеладки та цукерки. Від усіх цих смаколиків з мого рота текла слинка. Хотілося з'їсти все й одразу. Але ж я леді. Тому стримано пройшла та сіла на стілець. Рівно. Тримала спину наче мене хтось прив'язав до рівного стовпа. Руки поклала на коліна. Мг... Леді. 

Слиньки течуть та ледь в миски не капають. І хто тільки придумав той етикет? Обізвіться. Я вас навчу, як треба їсти, аби отримати задоволення. 

— І тільки скажи, що ти не залицяєшся? — засміялась вголос. 

— Боже збав. — зробив невимушене обличчя. Наче я такого нічого не сказала, але є правда різала очі. 

Ну гаразд! Не залицяється, то можна і поїсти нормально. Ооо... Я так кави хотіла. Шкода, що вся на сорочці залишилась, а так смачно пахла. 

— Маріно, помалу, — посміхнувся Марк та нагнувся через стіл, стер з мого обличчя тістечко, яке я їла здавалося навіть носом. 

— А що!? Не така красива? — засміялась та витерлась серветкою. 

— Ти до мене залицяєшся? —  знову засміявся виставляючи рівно-білосніжні зуби. Навіть ямочки на щоках.  

— Ти хочеш, щоб я вдавилась? Точно! Я тебе розкусила. Ти точно сьогодні мене вб'єш, як не смаколиками, то дурними запитаннями. Хоча запитання сьогодні маю ставити я. Але не буду псувати такий хороший ранок. 

— І що ж за запитання? — став серйозним, наче й не сміявся хвилину тому. 

— Не зараз. Я не поспішаю, а от ти навпаки. На роботу не спізнюєшся? — запитала надпивши трішки кави. 

— Я ж начальник. Хто мені перечитиме? — хмикнув він та надпив зі свого горняти кави. 

— Ооо... Великий бос,— засміялась ледь не випустивши горя з рук. 

— Щось типу того, — кивнув він. 

На кілька хвилин настала незручна пауза. Я вдавала, що мене цікавить, що там робиться у місті, адже звідси було все так добре видно. Красивий краєвид, що ж поробиш.

— Який у тебе план, що до Девіда? — запитала досить тихо навіть голос осів. 

— Я запрошу його сьогодні до себе. Не знаю, чи він погодиться, але будь готова, — знизив плечима чоловік. Сум в його очах блиснув лише на мить, але я це помітила і зіграла в мовчанку. 

Добряче об'ївшись смаколиками, я провела Марка та почала гуляти по квартирі, яка сягала ледь не двісті квадратних метрів, а може й більше. Я не вимірювала. Як я до цього казала. Усе дорого і багато.