Глава 19. Шанс?

Глава 19. Шанс?

– Я прошу тебе. Відшукай мене у свої пам'яті, – прошепотів мені на вухо. 

Я розгубилась. Спочатку я легко відштовхнула чоловіка. Відступила на крок та підняла на нього свій розгублений погляд, який йому явно не сподобався. А що мені залишалось робити? Я не пам'ятаю його. Не можу згадати. Хоч тіло і не противиться йому, але я не можу. 

Кілька хвилин я розглядала його нахмурені брови, блакитні туманні очі, які просили мене про шанс. І я б з радістю його дала, але не можу переступити через себе. Зараз не можу. Я не кажу, що не спробую. Обов'язково, але не зараз. Мені потрібен час і багато. Я тільки починаю звикати до доньки, яку навіть не мала уявлення, що маю. 

– Вибач, але мені потрібен час, – опустила погляд в підлогу і відступила на крок.  

Я ще кілька хвилин постояла і розвернулась. На душі стало паскудно. Зробила кілька кроків і відчула в душі біль. Хотілось кричати, але не розуміла від чого. 

– Ти не можеш ось так піти! – Девід обійняв мене зі спини та закричав на вухо. Він нервово потряс мене за плечі. 

З моїх очей скотились гіркі сльози. Я кілька разів видихнула та вдихнула. Підняла погляд до стелі та гірко промовила: 

– Я більше не відчуваю до тебе нічого. Я не пам'ятаю тебе. Чого ти так рвешся повернути мені пам'ять? 

– Бо я кохаю тебе. Я б віддав своє життя за твоє, – прошепотів мені на вухо та ще сильніше затис руки на талії. 

Я опустила руки. Кілька разів схлипнула і піддалась виру емоцій. Не знаю, що тоді мною керувало, але це був хвилинний порив. 

Я повернулась до нього та притислась своїми губами до його. Девід розгубився, а мені цього вистачило, аби вирватись із його обіймів і втекти до своєї кімнати. 

Важко дихаючи, я замкнула двері на ключ. Дібралась до ліжка та проповзла до самих подушок. Вклалась на них та піддалась волі емоцій. 

Так я проривала майже до самого ранку. Було огидно від самої себе. 

Прокинулась, я від стуку у двері. Сіла на ліжко та запросила в кімнату порушника мого сну. У дверях зявилась таця, а потім і сам чоловік. 

– Марк! – вражено вигукнула та приповзла до краю. Він сів біля мене та поклав тацю мені на коліна. – Ти не перестаєш мене вражати. – Посміхнулась і схопила горня з кавою. – Ай. Гаряче! – закричала і поставила горня швидко на місце.

Марк злякався, поставив тацю на тумбу і взяв мене за кість. Оглянув опік та поклав мого пальця собі до рота. Від несподіванки по мені розряд пройшовся. Я слідкувала за кожними його діями. Спокусливо закусила губу сама того не розуміючи. 

Поки до мене дійшло, що відбувається і з яким туманним поглядом на мене дивиться чоловік, я забрала руку та нервово поправила волосся. 

– Ти неймовірно красива з ранку, – посміхнувся він та подав мені уже не таке гаряче горня. 

– Дякую, – засоромилась та прийняла від нього напій. 

Наші руки зіткнулись і в мене все похололо. 

Я знову сіпнула руку і горня з кавою впало на мене та на ліжко. Я ойкнула та почервоніла. 

– Вибач, це я винен, – почав вибачатись чоловік. 

– Ні. Давай краще забудемо про це, – нервово піднялась та хотіла вже йти до ванної кімнати, коли натрапила на палаючий погляд чоловіка, якого не сподівалась тут бачити.

– Що тут відбувається, – підвищив він тон та увійшов. 

– Це не те, що ти зрозумів, – почала виправдовуватись. І чого тільки раптом. 

– А що я мав зрозуміти, або побачити? – подивився він то на Марка, то на мене. 

– Девіде, послухай, – спробувала підійти до нього, але він виставив перед собою руки. 

– Я зрозумів все і без слів. Не варто вигадувати різні історії. Я все й так бачу. Кава в ліжко, ти вся мокра і це тільки сьогодні. А що було до цього!? – зашипів нависнувши наді мною. 

– Припини, бо потім шкодуватимеш лише ти. Маріана ні в чому перед тобою не завинила, – вступився за мене Марк. 

– Марк, не треба, – схопила його за руку, але погляд був прикутий до Девіда, який уже закипав, мов чайник. 

– Правильно. Краще не треба, – з гіркотою промовив та розвернувся. – Маріано, чекаю на тебе в низу, – скомандував та вийшов. 

Я розгубилась та подивилась на Марка, який був повністю спокійним. 

– Ти просто містер спокій, – дорікнула йому. 

– Ти б хотіла, аби я затіював сцени ревнощів і бійки? – поглянув на мене з легкою посмішкою. – Одягайся. Він чекає на тебе, – після цих слів Марк зник за дверима. 

– Я просто хочу, щоб мені дали спокій, – прошепотіла сама до себе та пішла до ванної кімнати. 

За десять хвилин, я вже стояла біля виходу і прощалась з рідними. 

– Будь обережна. Олексій може бути десь поряд, – обійняла мене мама та ледь цілу лекцію не почитала. 

– Мама має рацію. Не в здумай ходити кудись сама, – дорікнув батько та поклав руку мені на плече з легка стис його. 

– Я вас зрозуміла, – кивнула та вийшла за двері. 

Біля машини на мене вже чекав Девід. Він був похмуріше хмари. 

– Чого такий кислий? – запитала сідаючи в машину. 

– А я маю з чогось радіти, – роздратовано промовив та сів за кермо. 

Всю дорогу до невідомого мені місця, ми їхали мовчки. Я краєм ока споглядала за чоловіком. За його важки диханням, за тим, як підіймаються і опускаються груди. За тим, як сильно стискає кермо. Як ходять жовна на обличчі і за його гірким поглядом. 

Ми приїхали до якогось будинку. Девід вийшов перший, відкрив мені двері та подав руку. Я вийшла та кілька разів оглянулась. Місце здалось мені знайомим, але я не придала цьому значення. 

Чоловік вів мене за руку до самого будинку, потім в глиб і зупинився біля масивних великих чорних дверей, які були закриті на ключ. 

Я спочатку злякалась, але вираз спокійного чоловічого обличчя трішки мене заспокоїв. 

Коли він провернув ключ і включив світло, я ахнула. Прикрила рот двома руками і вражено все оглядала.