Глава 29. Він повернувся

Глава 29. Він повернувся

Маріана

Холодний метал врізався мені в шкіру. Серце перестало битися. Я міцно притисла доньку до себе і та проковтнула клубок нервів. Паніка стояла в очах, коли я бачила непритомних батьків, коли відчувала важке дихання у себе за спиною. Таке, мов у звіра. 

Ворухнутись не могла. М'язи почали боліти від напруження. Я могла в будь-який момент рухнути на підлогу. Мої ноги мене не слухались. 

Невідомий доторкнувся пальцями до моєї шиї і я здригнулась. Він продовжив свій рух пальцями, а я так і затамовувала дихання і здригалась. Тоді він нахилився і торкнувся носом до моєї шиї. Я відчула, як він вдихає мій запах, як криво посміхається. 

– Ти скучила за мною? – Прошепотів мені в шию. Голос зовсім звичайний. Без божевілля. Наче буденний. 

– Хто ти? – Але навіщо питаю. Я й так уже знаю, хто позаду мене. 

– А ти здогадайся. 

– Олексію, я не хочу цих жартів. Ти остаточно втратив клепку? Що ти зробив з моїми батьками? І де всі? – Важко видихнула. Стало лекше, що то не маніяк. Хоча Олексія важко назвати здоровим на голову. 

– А ти бачу набралась сміливості, – засміявся та відпустив пістолет. 

Я здавалося навіть видихнула з полегшенням. 

– А кого мені боятись, тебе? Хотів би вбити, пристрелив би тоді, коли я тільки увійшла. А так... – повернулась до чоловіка обличчям. 

– Ти маєш рацію, – криво посміхнувся. – Ти досить добре мене знаєш. 

– Знала і знаю, це дві різні речі. Ти чиниш необдумано. Робиш дурні вчинки. Ти став залежним. От скажи, що немає інших жінок? Чому ти зациклився на мені? Бо твій брат мене кохає? Правильно, тобі ж потрібно, щоб він страждав. Потрібно усе в нього забрати. Ти ж у нас такий. Має бути по твоєму. Тільки от навіщо? Ти щасливий, коли робиш іншим боляче? – Я з презирством дивилась йому в очі. Навіть скривилась, як від гидоти. 

– А ти я бачу все згадала? – Засміявся. 

– Все і про втрату своєї дитини. Ти вбив свого племінника, чи племінницю і тобі зовсім не шкода? Дитя ні в чому не винне, – на мої очі навернулись сльози. Я кілька раз важко вдихнула, щоб узяти себе в руки. 

– Це випадковість. Я не винен, що ти закрилась в туалеті! Не вішай на мене вбивство, якого я не робив, – розізлився та гримнув кулаком по стіні. 

Я підстрибнула від несподіванки і притулила голову доньки до своїх грудей, аби вона не злякалась. 

– Досить уже! Ти лякаєш дитину, – я ледь опанувала свою злість. 

Очі вкрила легка пелена. Я ненавиділа його, призирала. Як би могла, задушила б власними руками. Він багато скоїв. Зламав багато життів. Такій людині не місце під сонцем. 

– Поїхали, – взяв мене за лікоть та потягнув до дверей. Я злякалась. Спробувала вирватись, але його сталева хватка, мов скам'яніла. 

Стало боляче. Я ледь тримала Віолету на руках, але він тяг. Коли ми дістались сходів, я ледь переставляла свої ноги. 

– Припини! Зупинись! Я не можу так швидко... – захекано прохрипіла. 

– Дай сюди дитину, – вривав у мене з рук доньку і помчався до машини. 

Я почала бігти за ним. 

Ненормальний ідіот! Психічно хворий виродок! 

Моєму обуренню уже не було краю. Як би було чим, оглушила б одразу. 

Олексій посадив Віолету назад у крісло, я хотіла сісти до неї, але він потягнув мене за лікоть і посадив на пасажирське сидіння біля себе. Сам сів на водійське місце.

Я навіть не встигла і слова сказати, як він вирулив на трасу. Він гнався з такою швидкістю, що я навіть інколи закривала очі, але протягувала руки до дитина, яка нічого не підозрюючи розглядала околиці за вікном.

– Хоча б їдь помаліше! Я нікуди не втечу! – Закричала, аби він почув. 

– Боїшся? – перевів на мене зацікавлений погляд. Наче вивчав мою реакцію. 

– Звісно, за доньку, – скривилась та перевела на нього злісний погляд, у який вклала усю свою ненависть. 

– А за себе? – Єхидствував. 

– Якби я боялась за себе, то вже б не жила. 

Я повернулась до вікна, аби не бачити його обличчя. Адже ще кілька слів і я зірвусь і тоді буде непереливки нам обом, адже ми в машині. 

Я занурилась у свої думки і зовсім не звертала увагу на дорогу. Де ми? Що ми? Я не розуміла нічого. Віолета почала сильно плакати. Певно зголодніла і я ледь вмовила Олексія зайти до будь-якого кафе, аби погодувати дитину. 

Він все ж погодився, але пускати самих не став і пішов слідом. Я швидко замовила дитині пюре та відварене м'ясо. Собі міцну каву і стала чекати. Олексій же ж в той час тримав дитину на руках. 

Він щось розповідав Віолеті, а вона голосно сміялась. 

– У вас хороший чоловік. 

– А? Що? – Перевела погляд на барменшу, яка мрійливо дивилась на Олексія.

– Кажу, що вам дістався справжній скарб. 

– Мг, – лиш коротке мугикання з моїх вуст. Не хотіла я підіймати тему, про ідеального чоловіка, яким він не є. 

Адже таким мені дістався скарб, який не здається і хоче, щоб усе було його. Прямо мрія, а не чоловік. Але ж яка там мрія! Ідіот! 

Я забрала замовлення та підійшла до столика. Обличчя похмуре, майже кам'яне. Забрала доньку в Олексія та почала годувати. 

Він посміхнувся та присунувся до нас ближче. 

– Що сталось? – Запитав взявши мене за руку. 

Я швидко вирвала її та подивилась йому в очі. 

– Ти ще питаєш? – Прошепотіла йому, аби менше, хто нас чув. 

– А що не таки? Я зі своєю дружиною і з донькою, – знизив він плечима. 

– Вона не твоя дочка. Запам'ятай уже нарешті, – знову прошепотіла. 

– Не говори дурниць. Ми з тобою одружені, значить Віолета моя донька, – грубо притягнув мене до себе, а за мить знову посміхався. 

– Як знаєш, – фиркнула і догодувала дитину. Тоді допила свою каву і він знову потягнув нас до машини. 

Не давши ні секунди відпочинку. 

Всю дорогу, я молилась, щоб нас швидше знайшли. Телефон був моєю останньою надією, але й той полетів на асфальт біля кафе. Наче Олексій в той момент щось згадав. Певно таки зрозумів, що нас могли вистежити.