Глава 43. Він не винен

Глава 43. Він не винен

Маріана

– Коханий... – шепчу пересохлими губами. Швидко проводжу по них язиком і  починаю тремтіти від сліз. На нього боляче дивитись. Що ж він пережив? Думав, що в тратив мене. Я така погана. 

– Маріана? – підіймає голову та дивиться наче крізь мене. Очі повні болю та сліз. – Це не сон? 

– Ні, милий, – підходжу до нього та присідаю так, щоб зрівнятись з його обличчям. Проводжу рукою по його щоці і він нарешті фокусує свій погляд на мені. 

– Кохана, – притягує мене до себе та затискає в обіймах. Так міцно немов боїться, що я зникну. Вдихає мій запах і видихає з великим полегшенням. – Я думав, що втратив тебе, – говорить мертвим голосом. Таким, що в мене серце стискається. 

– Ні, коханий, ні. Я тут. Я з тобою, – беру його за обабіч голови і проводжу руками по волоссю кілька разів. – Зі мною все добре. Я жива, – з очей скочуються сльози. Всього один день, а він вже в такому стані. 

– Дійсно,– істерично сміється і затискає мене ще міцніше, цілуючи в маківку. Не хоче випускати зі своїх обіймів. 

– Доню? – чую позаду голос такого ж змученого батька, але Девід не відпускає мене. Тримає міцно. 

– Любий, я нікуди не дінусь, – шепчу йому та посміхаюсь так, щоб запевнити його. 

Він киває і відпускає мене. Я підходжу до батька та обіймаю його. 

– Я такий радий, що ти жива, – шепче мені з полегшенням. 

– Я теж, – посміхаюсь батькові і переводжу свій погляд на Тіма, який мовчки стоїть з опущеною головою. – Батьку... – цілую його в щоку. 

Підходжу до Тіма та стаю навпроти. 

– Милий, – обережно торкаюсь його руки. – Вибач, – говорю голосно і змушую його підняти голову. 

– Я готовий тебе знову вбити, – говорить та обіймає мене. – Я думав, що твоїм тільцем уже посмакували риби, – жартуючи вимовляє і заливаюсь сміхом. 

– Було б не погано. Хороший корм рибам, – віджартовуюсь та цілую його у щоку. 

– Як же я вистраждав через твою дупу, – зітхає він та відстороняється. 

– Маріано? – я чую, як розбивається посуд і всі повертаються на звук. У дверях стоїть Хелі і тримається за руку Тайлера. Вона бліда, мов смерть. 

– Люба, моя. Не кажи, що тобі теж повідомили? – підбігаю до неї та беру за іншу руку. Веду до дивану. 

– Ти... – починає злитись та лупцює мене своїми рученятами. – Я так злякалась, – починає ридати і сідає на диван. Опускає руки і дивиться в підлогу. Моє серце стискається у кілька разів і починає кровити. Ми майже два роки не були такими рідними, як колись. Віддалились. Мені не вистачало її посмішки, її зухвалого вигляду. Її зачісок. Та мені не вистачало самої подруги. 

– Моя рідна, – починаю плакати та притискаю її до себе. – Моя квіточко, – цілую її заплакані щічки. – Як же я скучила за тобою, – притискаюсь своїм чолом до її. 

– Я ненавиджу тебе. Ти покинула мене вже двічі, а тепер ледь не вмерла, – ридає Хелі і я не можу стриматись, щоб не поцілувати її чоло. 

– Кицю, не плач. Вибач.Я була поганою сестрою, – говорю захриплим голосом. Хоч ми й не рідні, але були ближчі ніж усі мої рідні разом взяті. Що з нами стало? 

– Ні, це я погана. Мені потрібно було летіти до тебе, а я займалась своїми стосунками. 

– Ти, що!? Ніколи в житті. Твоє щастя для мене найголовніше. Ти правильно зробила, що стала щасливою. Я дуже люблю тебе, щоб ти жертвувала собою. Тому перестань. Це нашкодить моїй похресниці, – посміхаюсь крізь сльози. 

– Девіде? – чую голос Олексія і насторожуюсь. Підіймаю голову і бачу, як Девід іде до Олексія. Моя реакція мене вражає. Вже за мить я тримаю руки у верху не даючи чоловіку пройти. Загороджую собою Олексія. 

– Не потрібно, – з підозрою дивлюсь на коханого. 

– Ти... ти його захищаєш? – з повним нерозумінням і безпорадністю дивиться на мене Девід, а я голосно ковтаю. Не можу втримати його погляд і переводжу його крізь чоловіка. 

– Так, захищаю. Він нічого поганого не зробив. Він змінився, Девіде. Він дає мені розлучення, – говорю ковтаючи наплив сліз. Не хочу зараз задаватись слабкою. 

– Я йому не вірю. Може, це його приманка? Може його новий план? Кохана, відійди. Нам потрібно поговорити, як справжні чоловіки. Досить ховатись за тендітним тілом жінки, – говорить мені, а дивиться на Олексія. 

– Ні, – хитаю головою та не думаю відійти. 

– Маріано, ми просто поговоримо, – кладе руку мені на плече Олексій і я здригаюсь. 

– Я не дам вам цього зробити. Не зараз, коли вами оволоділа злість. Девіде, він ледь не помер спасаючи мене. І ти хочеш зараз про це говорити? – дивлюсь на чоловіка. На його обличчі ходять жовна. Він злий, дуже злий.  

– Гаразд. Він точно дасть тобі розлучення? – опанувавши себе Девід дивиться на мене з підозрою. 

– Так. І він дотримає свого слова, я йому вірю, – я повертаю голову в бік Олексія, який мені посміхнувся та повертаю її до Девіда. – Цього разу він не завадить нам. Олексій буде рухатись, адже він теж страждає. Мий, послухай. Твій брат пережив теж саме, що й ми. Він теж страждав. Але ти був завжди поруч зі мною, а він ні. Йому залишалось лиш споглядати за нашим щастям. Що йому було ще робити? Я пробачила йому і ти пробач, – торкаюсь обережно обличчя чоловіка і не відводжу погляду від його блакитних пронизливих, коханих очей. 

– Мені потрібен час, – важко видихає та переводить погляд на Олексія. – Але своєї дитини, я тобі, брате, не пробачу. 

– Він не винен, Девіде. Опусти свою злість. Дай йому ще один шанс. Я знаю, що забагато прошу, але він твій брат, – мої слова діють на чоловіка наче заспокійливе і він розслабляється. 

– Я... подумаю, – важко вимовляє та ковтає той клубок, який мучив його. 

– Дякую, милий, – я нахиляюсь та цілую його. Трепетно, обережно, ніжно. 

***