Епілог

Епілог

– Далеко зібралась? – я повертаю голову і зустрічаюсь з блакитними очима чоловіка. – Вибач, – зітхає він і я застигаю. Дивлюсь на його бліде обличчя і розумію, що він переймався за нас. 

– Хто здав мене? – примружую очі. 

– Ніхто. Я сам. Здогадався, що ти можеш втекти. Ти ж умієш, це робити. Інколи сам собі дивуюсь, як я ще тримаюсь на ногах. 

– Зрозуміло, – киваю. Проводжу поглядом до низу і бачу в його руках валізу. – Ти...

– Так, я лечу з вами. І не тільки я, – всміхається він. 

– Хто ще? – запитую оглядаючись. 

– Всі інші полетять на часному літаку, – сідає біля мене та бере за руку. – Більше ніколи так не роби. Щоб не сталось. Я збожеволію. Стану сивим. Тобі потрібен сивий чоловік? – від його слів я почина сміятись. 

– Знаєш, сивина прикрашає чоловіка, – жартую і прикриваю рот, щоб не сміятись і не тривожити пасажирів. 

– Хитра лисиця, – посміхається він та нагинається, щоб поцілувати доньку. – Тепер знай, що я буду за тобою пильнувати, аби ти не змогла більше втекти, – примружує очі та бере мене за підборіддя двома пальцями.

– Знаю, – скрегочу зубами і закочую очі до самої стелі. 

Ще надзору мені не вистачало. Все життя будуть стежити тепер. 

Переліт не викликав у мене великої тяжкості. Віолета теж майже весь переліт спала. Девід правда дивився, як на ворога народу. Зрадника і все таке. Я зітхала і переводила погляд на ілюмінатор. Краще дивитись на безхмарне небо, чим на його колючий погляд. 

Вже в аеропорту я змогла видихнути трішки свіжого повітря і зібратись з силами. Чого мені коштуватиме переліт інших. Коли кожен буде дивитись на мене мов на божевільну.  Але яка різниця. Стало скучно жити от я й бішуся. Без проблем якось нудно. Звикла я до погоні, стрілянини і викрадення. Хм... Тепер якось незвично. 

– Про, що задумалась? – запитує Девід дивлячись мені в вічі. 

– Думаю, що скучно жити тепер. Немає того адреналіну. Не звично все, – зітхаю та підіймаю на нього змарнілий погляд. Переліт був важким. 

– А мені от здається, що з тобою моє життя ніколи не буде скучним. Навіть з заручин втекла, а що ж буде далі... Ммм... Я вже це відчуваю, – він спробував свої слова на смак і засміявся. 

– Ай, ну тебе! – зашипіла та пішла на вихід. Зловлю таксі і поїду в готель. Хай плентається далі. Ну це треба ж таке вигадати. Фантазія розігралась. 

– Постривай! Я пожартував, – спробував спинити мене. 

– Мені не смішно, – уїдливо промовляю та переводжу на нього злий погляд.

– Кохана, ну досить уже. У нас медовий місяць, чи, що? 

– Який ще медовий місяць? Ми навіть не одружились, – хмикаю та сідаю в таксі, яке якраз під'їхало. 

– Так ми це виправимо. Скоро приїдуть решта. Рідні і друзі. Не дарма я сказав, щоб вони прилітали. Манхеттен непогане місце для одруження, – заявляє він мені, а я навіть рота відкриваю від подиву. 

– Ти серйозно? – мене ця новина дуже навіть приголомшила. Ох... Я розгублено кліпала очима. 

– Так. Чому б і, ні? – киває він та нахиляється лишивши на моїх губах легкий поцілунок. 

– Боже, ти зведеш мене з розуму, – полегшено зітхаю і розслабляюсь. 

– Віолеті сподобається одруження мами і тата. Правда, доню? – запитує у доньки, яка хмурить брови, а потім киває та посміхається. 

– Ще й як сподобається, – цілую її в щічку. 

Ми розмістились в готелі, який знаходиться у самому центрі міста. Великий, красивий і головне має п'ять зірочок. Нас провели до нашого номера, який виявився просто величезним. Навіть дитяче ліжечко знайшлось. Скоріше велика кімната. Я вклала доньку спати, а сама вийшла в вітальню. 

– Спить? – запитав чоловік. 

– Так.

– Я замовив нам сніданок. 

– Добре. 

Я підходжу до нього та і сідаю поряд на диванчику. Вмощую свої ноги зручніше і кладу голову на плече чоловіка. Він якраз дивився якийсь фільм. Я ж відчуваю, як засинаю. Втома виснажливий переліт і я вже починаю спати. 

– Вибач, – бормочу йому крізь сон. 

Прокинулась я у просторому номеру з великим ліжком. На вулиці вже смеркало.Чоловіка поряд не було. Встала та накинула на себе халат. Пройшла до дверей та вийшла у вітальню. Девіда тут теж не було. Дивно. Пішла до Віолети. Хм... Її теж немає. Де ж вони? Можливо прилетіли інші і вони пішли до них? Так. Певно так і є. 

Присіла на дивані та важко зітхнула. Хоч тіло і відпочило, але голова не дуже. Чекати довго не довелось і вже за десять хвилин в номер увірвалось стадо. В прямому сенсі цього слова. 

– Ви хто такі? – злякано запитала. 

– Не хвилюйтесь міс. Ми зробимо з вас лялечку,– посміхнувся мужик схожий на жінку. 

– Що? Яку ще лялечку? Хто ви? – я встала в спробі втечі. Якщо, що, то буде краще тікати. 

– Я стиліст. Це візажист, а це перукар і наші помічники, – посміхнувся мужик. 

– Я не замовляла ніяких додаткових послуг, – промовила та витягнула руку в перед, щоб вони й не сміли підходити. Потім обійшла диван і стала на безпечну відстань. 

– Ми знаємо.  У нас мало часу, міс, – підходить до мене. 

– Не підходь! – закричала та відійшла ще ділі. 

– Не бійтесь нас. У вас же сьогодні такий десь, а ви чепуритись не хочете. 

– Який такий день? Я нічого не знаю, – хитаю головою .

– Маріано, це я їх запросила, – почула позаду мужика голос подруги і зірвалась з місця. Кинулась їй на шию та почала панічно обіймати. 

– Ти налякала мене до пів смерті, – прошепотіла захрипло їй на вухо. 

– Я не хотіла. Давай швидко одягатись у нас мало часу, – відстороняється і вказує на диво мужиків. 

– На, що мало часу? – кладу нервово руку на чоло. 

– Потім, люба, потім, – штовхає мене на диван. 

Коли я сіла і нам почали показувати весільні сукні, які я в паніці просто не помітила, тоді я все й зрозуміла. Девід знову все продумав і я у всьому не беру участі. Хоча ні. Беру, але в якості ляльки на виставці.