Глава 1

Привіт! Давай знайомитися. Я кролик. Сьогодні я вперше відкрив свої оченята й побачив матусю. Вона ніжно пригорнула мене до себе. Я почув, як б’ється її ніжне, любляче, материнське серце.

Мої братики та сестрички теж захотіли зі мною познайомитися. Вони весело застрибали навколо мене. Я хотів радіти разом з ними. Весело вертівся на підлозі, намагаючись піднятися. Здавалося, ще зовсім трохи і я почну стрибати разом з братиками та сестричками. Та на жаль мої лапки поки не слухалися мене. Я повзав туди-сюди й не помітив морквини, яка лежала зовсім поряд. Зачепившись за неї, я впав прямісінько посеред кімнати.

Ох і сміху було. Мої братики та сестрички реготали так голосно, що їхні довжелезні пухнасті вушка аж пританцьовувати почали. Вони оточили мене з усіх боків, але замість того, щоб допомогти піднятися, заходилися насміхатися над моїми кволими лапками.

– Гей! А ну, тихо! – Наказала матуся й кроленята біля мене трохи притихли. – Згадайте, не так давно ви самі такими були. Перший крок зробити завжди найважче. – Пухнастик! – Вона ніжно подивилася на мене, – так тебе будуть звати. Не хвилюйся, мій маленький, ти ще тільки почав вчитися ходити.

– Ех, – я розсердився на себе через власну незграбність. – Як би мені хотілося стрибати так само, як вони, – сумно зітхнув я і відштовхнув від себе морквину.

– Якщо тобі вона не потрібна, я її з’їм, – відразу ж визвався один з моїх братиків. – Моє ім’я – Товстунчик. – Він мені підморгнув. Я помітив, що на вигляд Товстунчик був набагато більшим за мене. Мені навіть здалося, що коротенькі лапки от от не витримають ваги його величезного пуза й він неначе м’яч покотиться по підлозі. Проте Товстунчика це ані трохи не хвилювало. Він швидко схопив морквину й я навіть оком не встиг змигнути, як він її вже зжер. – Яка вона смачна та соковита, – прогомонів Товстунчик. – Ти знайшов морквину і віддав її мені, не знаю, чи зміг би я вчинити так само! – Я помітив, що він дуже зрадів морквині, – я вже давно тут на відміну від тебе, отож все знаю. Можу і тобі розповісти, – і Товстунчик почав свою розповідь. – Взагалі наше життя просте і веселе. Ми кролики їмо, спимо, стрибаємо. Хоча, – він на хвильку задумався, – я не дуже люблю стрибати, а от їсти, так, – він приліг біля мене – о, їсти, – розмріявся Товстунчик, – це моя улюблена справа, – додав він, перш ніж продовжити свою розповідь.

Я уважно слухав Товстунчика. По-перше: окрім нього і матусі я тут ще нікого не знав. По-друге: після мого невдалого падіння через морквину, зі мною ніхто, крім них не хотів спілкуватися. До того ж розповідь Товстунчика була цікавою, я б сказав навіть захопливою. Він багато говорив про нашого татуся. І хоча його тут поки що не було, все ж Товстунчик так детально його описав, що я певно б з легкістю зміг впізнати татуся серед всіх інших кроликів.

Я вже хотів перепитати в Товстунчика, коли нарешті побачу татуся, як нізвідки почулися чиїсь кроки. Задзвенів ключ, двері моторошно заскрипіли і відчинилися. Величезна тінь зробила крок уперед. Потім вона розповзлася темною плямою по всій підлозі. Я дуже злякався. Товстунчик теж. Як би він міг видряпатися на стіну, певно б вже це зробив. Але все на що він був здатен, це лише притиснутися своїм величезним пузом до стіни й затремтіти.

– Людина! – Закричала матуся і мої братики та сестрички розбіглися в різні боки. Хтось заховався за коритом, комусь вдалося заритися у сіно, решта забилися у найдальший куток. Злякавшись, я теж разом з іншими хотів тікати, але лапки досі мене не слухались. Отож усе, що мені залишилося – це просто притулитися до Товстунчика.

Ми бачили, як тінь доповзла до стіни, а вже за мить перед нами з’явився якийсь страшний велетень. Він наче підпирав своєю головою стелю. Велетень, якого матуся назвала “людиною”, тримав в своїх величезних лапах – ти не повіриш, мого татуся!

Так, так, так, я відразу його упізнав. Трохи сива шкірка, довгі сіренькі вушка і сумний погляд в очах. Точно – це він, наш татусь!

– Нікому ти не потрібний, старий! – Гримнув велетень і кинув татуся, який впав на підлогу. – а от ти, – він нахилився до одного з моїх братиків і схопив його за шкірку. Кролик жалісно запищав, проте велетню було все одно. – Тебе я точно сьогодні продам, – сказав він та схопивши бідолаху за вуха, щез так само несподівано, як і з’явився.

Ой, що тут почалося! Матуся гірко заплакала. Мої братики та сестрички наввипередки кинулися її втішати, проте ніхто з них так і не зміг її заспокоїти. Матуся була невтішною. Я не витримав і тихенько спитав в Товстунчика:

– А чого наша матуся така сумна?

– Ти що не бачив? – Здивувався Товстунчик. – Велетень забрав одного з наших братиків. Більше ми його ніколи не побачимо.

– Куди забрав? – Не зрозумів я.

– Куди? Куди? Звідки я знаю “куди”? – Буркнув він. – Цього ніхто не знає. Єдиний, кого велетень кожного дня повертає – це тато. Проте тато ніколи нам не розповідає, навіщо страшний велетень його забирає. Вже багато наших братів та сестер пропали кудись.

Мені стало цікаво, як велетень позбавляється від наших братиків та сестричок? Тому підійшовши до татуся, я допоміг йому піднятися і спитав:

– Я – Пухнастик. Сьогодні народився. Скажи, куди тебе велетень щодня відносить?

Але тато лише сумно зітхнув. Довелося мені повертатися назад до Товстунчика. Разом ми почали думати, як нам дізнатися, куди кролики постійно щезають? Хоча насправді про це думав лише я. Адже Товстунчик як тільки побачив капустяний листочок, відразу переключився на нього. Хоча ще зовсім недавно він з’їв цілісіньку морквину. Коли ж з листочком було вже покінчено, Товстунчик знову згадав про мене.

– В мене є план! – Таємничо прошепотів я, але мені потрібна твоя допомога.

– Тихіше!!! – Товстунчик підстрибнув й подивився на всі боки. – Нас можуть почути…

Я розповів Товстунчику про свій хитрий задум і він пообіцяв мені допомогти. А наступного ранку не встиг велетень двері відчинити, як я одразу кинувся йому під ноги. Хотів я аби він мене помітив. Тоді б він забрав мене з собою й я б дізнався, куди ж він кожного дня кроликів відносить? Та я помилився.