- 3 -

Есвіль ледь не посивіла, коли Ульд зупинив її майже перед самим виходом з його кабінету. Не сподобався йому зігнутий клапоть паперу в кишені. Просто не сподобалося, що кишеня випирає, не естетично на балахоні, який видає департамент. Мов, вона представниця королівського закону, а так недбало ставитися до уніформи.

— Це вперше і востаннє я беру тебе з собою до департаменту, — тихо шепнула Есвіль, погладжуючи мохнату голівку тарантула. — Не хочу більше так тобою ризикувати.

Сівши в вільну колісницю, Маркс відразу зняла рюкзак, видихнувши з полегшенням.

— До сусіднього селища, того що на сході, — крикнула вона лакею, кинувши йому срібну монету.

Колісницю рушила моментально.

— Силус можеш вилазити, вже безпечно.

— Дякую. Я ледь не задихнувся у твоєму кишені, а лапки мої, вони ще й  досі трясуться, твій начальник бовдур, — тарантул хутко виповз з кишені, переповзаючи до плеча дівчини.

Силусу особливо імпонувало сидіти на плечі Маркс, понад усе, коли її руде волосся було розпущене. Павукз легкістю міг ховатись в її пишній копні, не боячись, що його викриють.  В такий спосіб він вибирався з кімнати Есвіль, насолоджуючись прогулянками міста.  Маркс гуляти любила, і ель в господі випити любила.

— Нам потрібно до сходу сонця потрапити в селище Сінаро, вона найближче розташовується до королівської в’язниці.

— А нащо нам королівська в’язниця?

— Вервольф якого ми переслідуємо, утікач.

— А навіщо тобі здався той перевертень? Ти обманула голову департаменту, на горіхи тобі потім не дістанеться?

— Не дістанеться. Коли я приведу їм вервольфа мені ще й премію випишуть.

— А як же. Дві премії, якщо виживеш, — песимістично промовив тарантул, ховаючись за передні пасма Есвіль.

Решту дороги вони їхали мовчки. Маркс не вперше полювала на істот, але вперше мала справу з перевертнем і ліпше ніж господа, плітки ніде не поширюються.

Зійшовши з колісниці, Есвіль опинилася в самому центрі Сінаро. Вона не помилилася, господа яка розташовувалась в центрі, була наповнена відвідувачами, які радісно розпивали алкогольні напої, танцювали під музику, і їм було байдуже, що на вулиці ще не смеркало. Увійшовши, Маркс відразу відправилась до прилавка.

— Кухоль елю та в’ялені м’ясні чипси, — поклавши срібну монету, вона чекала на своє замовлення.

Ель їй був до вподоби завжди, його смак аж ніяк не могли зіпсувати, а от закуска у вигляді в’яленого, тонко нарізаного м’яса в спеціях, смак якого залежав лише від кухара та його вмінь.

— Дякую.

— Що така красуня забула в нашому пабі? — підсівши, запитав чоловік добре на підпитку.

Його широка усмішка демонструвала гнилі зуби, де не було жодної гігієни.

— Подорожую. Дивлюся на світ. Цікавлюсь рідкісним.

— Так небезпечно одній подорожувати, хіба не знаєш красуне?

— Не доводилось знати. Так що, бачу ти тут місцевий, як звати?

— Григір, але для тебе красуне, можна просто Григ.

— Григ, може ти мені розповіси, що тут такого рідкісного та цікавого в вашім Сінаро. Кухоль елю для мого приятеля.

Григір радісно знову всміхнувся, беручись за кухоль, який щойно поставили. Зробивши кілька жадібних ковтків, він не соромлячись зробив відрижку.

— Селище як селище, нічого тут цікавого.

— Як так? Я чула купу оповідок про Сінаро. Королівська в’язниця поруч, всі втікачі звідти першим ділом навідуються сюди. Ні?

Музика лунала гучно, сутінки за вікном повільно опускалися.

— Та ні, брехня то все. Хто ж після в’язниці піде сюди? Відразу верховні чаклуни впіймають.

— А куди ж вони першим ділом йдуть? — Маркс взяла кусок в’яленого м’яса, невимушено обіпершись ліктем на барну стійку, подаючи ласощі своєму другові, який вправно висунув лапки з волосся, приймаючи їжу.

— Скоріше за все йдуть до Тати.

— А що це за Тата?

— Закинуте селище. Років два там практично одні привиди мешкають. Кажуть жителів Тати, прокляла якась відьма, і ті перетворились на монстрів. Верховним чаклунам прийшлось вдіяти цілу інквізиційну зачистку, бо рятунку тим монстрам вже не було.

— От, а кажеш нічого цікавого. І що, їздять колісниці в Тату?

— Ні, ти що! — відпиваючи елю, пробубонів Григір добряче захмелівши, якому ставало все тяжче розмовляти. — Прокляте те місто. Ніхто туди не сунеться, хіба що втікачі, але й тих чекає лиха доля. Тата проклята.

— Зрозуміло. Григ, тобі вже час йти додому, — Есвіль доторкнулась до руки чоловіка, і той відразу встав, полишивши господу.

Чари примушення були найефективнішою зброєю Маркс, хоч їхнє використання й заборонялося в департаменті. Ель вона не квапилась допивати, смакуючи ним та закускам, які виявились смачними. Коли до господи увійшов чародій, Есвіль відчула це відразу. Все ж департамент відправив магів також на пошуки вервольфа.