- 11 -

Маркс напружено сиділа, час від часу змінюючи положення схрещених рук на грудях. Намагаючись дихати спокійно не видаючи свого шаленого серцебиття. Її серце, здавалось, навмисне калатало, так, щоб всі довкола почули бухкання. Кровожерливий монстр, яким лякають малих дітей, був причиною нервування Есвіль. Вона давно вже не дитина, але її лякає кровожерливий вервольф, який з легкістю зміг заполонити всі її думки собою. Маркс не думала про омріяне підвищення, визнання колег, досягнення та полегшення власного життя. Ні. Вона думала про ув’язненого привабливого чоловіка, що був королівським втікачем та вожаком зграї вервольфів. Есвіль не помітила, коли стала перейматись за Раіса, коли її думки зводились до палких фантазій, обіймів чи дотику мужнього чоловіка, який не був схожим на інших.  

— М’ятний чай, — солодкуватим голосом промовив некромант, руйнуючи всі міфи про холодних та неемоційних чаклунів-некромантів. — Він допоможе вам заспокоїтись.

Есвіль отямилась від чергового вихру думок.

— Я спокійна, — Маркс намагалась говорити впевнено.

— Есвіль Маркс, ви використали надто потужне заклинання зовсім не вашого рівня, — Тірос прихильно всміхнувся, сідаючи навпроти чаклунки, відпиваючи також м’ятний чай. — Я читав вашу анкету і виконанні завдання. Райтвуд вас зовсім недооцінив. Королівський інспектор з такими знаннями та рівнем магії, заслуговує кращого. Я неодмінно потурбуюсь про ваше підвищення, особисто!

Сифіро не зводив очей із юної відьми яка його вразила, привівши небезпечного втікача, впіймавши самотужки, прив’язавши до себе звіра власноруч.

— Дякую, — коротко відповіла Есвіль, намагаючись не перетинатись поглядами з королівським верховним чаклуном.

Маркс коли погодилась допомогти Старагу, навіть не підозрювала, що особисто зіткнеться з верховним чаклуном короля, не підозрювала про наслідки обіцяної допомоги. Не підозрювала, що повірить в прокляття вервольфів та піддасться йому настільки, що втратить холодний розум, закохавшись у вожака зграї.

— Ви хвилюєтесь про побічні дії?

— Відверто кажучи… так.

Есвіль хвилювалась зовсім про інше, але поділитись цим вона ні з ким не могла.

— Задовольніть мою цікавість. Що вами керувало, коли ви використали це заклинання? — Сифіро перевів погляди на руки Маркс.

— Жага.

— Жага? — Сифіро не приховав свого здивування.

— Я – королівський інспектор. Отримати підвищення спіймавши втікача та отримати славу, хіба це не жага?

— Ви мені подобаєтесь. У вашому віці, я вчиняв подібне, але ви все ж мене переплюнули. Зрештою ви всіх чаклунів переплюнули впіймавши зрадника, — останнє слово Сифіро, боляче штрикнуло серце Есвіль. — Знадобиться певний час, щоб анулювати ваше заклинання, звівши до мінімуму наслідки.

— Я вам вдячна.

— Есвіль Маркс, відсьогодні, ваше життя неодмінно зміниться, — Сифіро задоволено всміхнувся, допиваючи свій чай.

Маркс відчувала Старага, який знаходився буквально через стіну, вона знала, що йому не завдадуть шкоди, доки заклинання їх поєднує, знала і все ж нестерпно нервувала. Вона взагалі за останню добу багато нервувала. Спочатку Силус, якого вимушено прийшлось залишити в лісі самого, потім зустріч з верховним королівським чаклуном та власні почуття які накрили Есвіль хвилею, щойно Раіса завели в окрему кімнату. Відстань зберігалась безпечною, щоб не завдати чаклунці шкоди й в той же момент вона знала, що не нашкодять йому рівно до моменту, доки не роз’єднають зв’язувальне закляття. Кілька днів з монстром, що прийняв подобу людини, яскраво закарбувалось в пам’яті Есвіль настільки, що вона почала нервувати й хвилюватись за страшного кремезного вервольфа.

«Що ти збіса зробив зі мною?! Я не хочу закохуватись в тебе! Не буду цього робити! Втрапиш мені на очі, я тобі… Раісе, як же я хочу тебе побачити!»

***

Стараг лежав в комфортному ліжку під самісінькою стіною, без кайданів, обмежувальних заклинань чи кляпів. Ніхто не звів його в підвал, не піддав тортурам і все завдяки Есвіль Маркс, чаклунці, яку при інших обставинах, Стараг оминув десятою дорогою. Він не вірив в страшне гнітюче прокляття червоної нитки долі. Не хотів вірити, рівно до моменту знайомства з чарівною відьмою, до якої власне тіло саме прийшло. Він намагався ігнорувати, але серце саме прискорювалось від одного лиш її погляду. Він стримував себе в усьому, не нав’язував і  не змушував ні до чого. Стараг відчував спрагу. Спрагу яку не втамувати нічим та ніким, окрім Есвіль. Обов’язок вожака змішався з особистими емоціями, які додавали Раісу головного болю. Йому було байдуже на власне життя, але не на молоде покоління та життя чаклунки Есвіль Маркс.

 Охорона чатувала його за дверима, й то скоріше була формальність. План Раіса майже йшов ідеально, доки не втрутився королівський верховний чаклун.

— Як же мені витягти тебе з його рук та виконати обов’язок ватажка?