Глава 2

– Не хочеш вбиратися у сукню, так хоч одягнися, чому в рушнику ходиш? – Христина озирнулася в пошуках якихось речей.

– Так немає у мене одягу-у, забрали. Тільки ця клята сукня-а-а, – Аня опустила обличчя в долоні.

«Жах який!»

– Я так розумію, телефонувати твоїм рідним марно, якщо вони тебе продали, – задумливо промовила Кріс. – А що хлопець, який тобі подобається? Де він? У вас все взаємно?

– А він чекає мене на зупинці-і-і, тут недалеко-о-о. Я з ним розмовляла-а, а потім у мене телефон відібрали-и-и.

Христина миттю пішла до телефону у вітальні, але він не працював. Ти диви, які серйозні справи...

– Чому не підеш до нього? – резонно запитала вона, повертаючись до кімнати Ані.

– Так люди майбутнього чоловіка всюди-и-и... Як побачать мене в сукні, не випустя-а-ать, назад у номер затягну-у-уть і знову замкну-у-уть, – дівчина ще раз схлипнула, а потім різко підняла голову і , витерши сльози, подивилася на Христину пильним поглядом:– Але ж у тебе є ключ! Мені б нормальний одяг, і я б... Можеш мені що-небудь позичити, будь ла-а-аска, я потім все поверну. Допоможи, подруго-о, не дай їм занапастити моє життя!

Христина б із радістю позичила Ані речі, навіть назовсім, але у неї був тільки той одяг, що на ній. А крім вінчального плаття в кімнаті нічого не спостерігалося. Можливо, у ванній є банні халати, але це теж так собі перспективка.

Дівчина продовжувала дивитися на Христину, як потопаючий дивиться на потенційного рятівника, відчайдушно і з надією.

– Пробач, але змінного одягу я з собою не брала, – зітхнула Кріс. – Але якщо зголосишся надіти мій...

Анна засяяла і кинулася обійматися, розсипаючись у подяках.

«Господи, що я роблю?! Я ж про це пошкодую, напевно...» – думала Христина, забравши сукню і закрившись у своїй кімнаті.

Вона роздяглася до білизни (благо, бюстгальтер у неї сьогодні був білий і зі знімними бретельками) і нерішуче потягнулася до пишного наряду.

«Не можна одягати чужу весільну сукню, не можна. Це погана прикмета», – повторювала собі Кріс, але дівчина плакала так гірко.

І вона зважилася. Вбралася в сукню, підхопила свій одяг і потопала в кімнату Анни. Та тут же без жодних проблем скинула рушник, залишившись у білизні, забрала речі (блузку, приталений піджак та брюки) та стала одягатися. Натягнувши на ноги ботильйони, вона пробурмотіла «завеликі», але все одно виглядала досить непогано.

Ще раз обнявши Христину, Аня зателефонувала з її смартфону своєму хлопцю Анатолію і, розпустивши волосся, щоб воно хоча б частково приховало обличчя, обережно визирнула в коридор.

– Поки все чисто. Ну, я побігла, – обернулася дівчина до Христини. – Ми перед тобою в боргу. Якщо що знадобиться, звертайся: свій номер я тобі вбила, та й номер Толіка у тебе залишився після дзвінка.

– Будьте щасливі! – побажала Кріс їй на прощання і провела поглядом.

Аня майже летіла назустріч свободі, і залишалося сподіватися, що в іншому одязі рідня з боку чоловіка її не впізнає і дасть можливість піти. Чим раніше закохана парочка втече, тим далі встигне від'їхати і більше шансів, що можлива погоня виявиться марною.

Повернувшись до своєї кімнати, Христина села на ліжко, напружено розмірковуючи, що тепер робити. Зустріч із потенційними клієнтами вже зовсім скоро, а йти на неї в такому вигляді... Ну, хоч дівчину врятувала, і то добре. Головне тепер – не потрапити замість неї в лапи нареченого.