IV

«Як менше дівку, той-во, любим,
То легше западаєм їй,
І тим її вірніше згубим
Серед всіляких там страстей» —
Євген отак собі гадав
І років з вісім прогуляв.
Дівчин він вже не полюбляв,
А якось плентався собі,
Та як послання одержав,
Ся зворушив був до душі.
Отож, до саду полетим,
Тетяна де зійшлася з ним.

Хвилини зо дві помовчали,
Львів’єнін першим те сказав:
«Мені ви се ся написали —
Не запирайтесь, я читав.
І от що вам сказати мушу:
Поганий з мене чоловік.
Так щиро ви відкрили душу,
Та був нещасним би наш вік.
Я вас люблю, але кохання
Це нам добра не принесе.
Були б зі мною лиш страждання,
Не сім'янин я, ось і все».

Так розбазікався Євген,
Сльозу пускаючи ген-ген.
Тетяна слухала його,
Не промовляя нічого.
Євген, як не гадай, читач,
Вельми почесно все зробив:
Тетяна ще ж дитя, тим пач;
Він пригнітити не схотів.
Та не второпала Тетяна
Все благородство того пана.
Засумувала... Та гаразд,
Ми додамо сюдой  контраст.

Із часом більш все полонений
Оленки файною красою,
Ганяв Волинський, мов шалений
До Ларіних. І здібність сво́ю
До віршування користав:
В альбом Оленці щось писав.

А що ж Євген робив тим часом?
О сьомій завжди підривавсь,
Зрання щодня пив каву з квасом,
Й на риболовлю відправлявсь.
Львів’єнін позабув кубіту,
Та швидко промайнуло літо,
І хлоп  впав в мислетворчу лінь,
Як ось й зими з’явилась тінь.

Вже з інею висять гірлянди
Й собі срібляться між полів…
(Для рими на, візьми троянди;
Я впевнений, цього ти хтів!)
Ось в розрахунки зануре́нний,
Києм тупим лиш озброє́нний,
Євген більярдні два шари
Шпуляє все туди-сюди.

Але такеє далі сталось:
Волинський нащось зазирнув
В маєток до Євгена якось —
Ледь вість сказати не забув.
«Ну, теє-то, такая справа:
Тетяна іменини має,
З нагоди тої оця пава 
Тебе в суботу сі чекає»
«Ну, що ж, я згоден» «Молодець.
До речі, радість буде мні:
Веду Оленку під венець.
Йой, почуваюсь, наче в сні!»