V

Осіння панува погода
Занадто довго того року.
Зими чекала все природа,
Лиш в січні сніг пішов потроху.
Зима! Селянин урочисто
Та й на ґринджолах  новить шлях.
Його коняка — вар’ят чисто —
Шкандиба, мов побитий лях.
Та, може буть, такого роду
Картини не приваблять вас.
Як дати язику свободу,
То шпрехать  можна увесь час.

Тетяна вірила в прикмети
І захотіла погадать:
У зупу кинула котлету,
Принесла в баню й лягла спать.
Наснилося Тетяні диво:
Струмок зібравшись перетнуть,
Вона ведмедя в лісі стрі́ла,
Що допоміг продовжить путь.
Але дівчина ся злякала,
Та і щодуху утікала,
А той ведмідь за нею йде.
Догнав, схопив й кудись несе.

Той звір приніс її у хату,
Поклав на лавку й промовля:
«То є будівля мого брата,
Погрійсь у нього-но, дитя!»
Тетяна сі прийшла до тями
І озирається навкруг.
Ось дивиться, а за дверцями
Сидить її сердешний друг.
Та якби був Євген лишень —
Якесь в тій хаті вар’ятство́:
За столом дідько, чи олень,
Та кіт ще, чи не знамо хто.
Встромили всі у дівку очі —
Собі забрати кожен хоче.
«Моє!» — Євген тут заявив,
Й ніхто перечити не смів.

Аж тут у хаті ся з’явили
Волинський і Олена вдвох.
Львів’єнін як ухопить вили,
Та й нащось Влада заколов.
Тут страх Тетяну охопив,
Та і від сну її збудив.

Три дні Тетяна все гадала,
Що означати сон би міг,
Як ось субота вже настала —
День іменин. Несуть пиріг,
І гості цілою ордою,
Поміж яких Євген та Влад,
З’являються самі собою,
Та тіко жерти кожний рад.
Євгена Таня лиш вгляділа,
Як в неї серце загуло.
Без тями ледь ся не звалила,
Насилу привіта його.

Се хлопові не сподобало,
І він вже вельми розізливсь:
Глушив горілку із стакана
І на Волинського косивсь.
За те, що він його позвав
Й про Тані свято розказав,
Схотів Львів’єнін ся помстити,
З Оленою гопак крутити.
Як тіко танці ся почали,
Волинський рота лиш відкрив:
У нього дівку щойно вкрали,
Неначе він її пропив!
Йой, він не ждав такого вдару,
Своїй Оленці пригрозив,
Пішов, коняку ухопив,
І скаче. Пістолетів пара,
Дві кулі й більше нічого
Хай долю вирішать його!