5. От же пощастило подрузі!

  Сьогодні в мене зйомка для магазину жіночого одягу «Реверанс». На мені синій діловий піджак на голе тіло, широкі штани, туфлі на низьких підборах, а доповнюють образ масивні прикраси, щоправда, біжутерія. Фотограф, прудкий чоловік середніх років, кружляє навколо мене й постійно просить змінювати позицію на іншу, інколи наказує не рухатись, при цьому постійно дає слушні поради, хоча я й сама все те знаю, що він говорить. Він процесу насолоджуюся, почуваюся зіркою. 

-Чудово! Переодягайся, - врешті каже він.

  Я змінюю одяг, попереду ще декілька костюмів нової колекції й безліч спалахів.

  Аж раптом дзвонить мій мобільний. На екрані висвічується «Руслан».

-Так, - відповідаю невпевнено.

  Не можу зрозуміти, чи рада його дзвінку.

-Чим займаєшся? - питає він.

-Фотографуюсь…

-Знову? - зітхає розчаровано.

-Ти не зрозумів. В мене знімання в фотостудії. 

-Інша справа, - каже бадьоріше. - Я б подивився.

-Русь, тут так не можна. Не дозволять.

-Марино, ти ж сама знаєш, як багато вирішують гроші. В мене вони є, - гордо заявляє.

-Певно, багато, оскільки, ти ж їх ні на що не витрачаєш, - кажу те, що першим спадає на думку.

  Він сміється.

-Насправді витрачаю й не мало, але на деякі інші речі.

-Певно, роздаєш бідним? 

-Та припини. А часто подорожую, купую якісний одяг, взуття, часто фінансую в дрібні проєкти, волонтерю…

-От від подорожі б я не відмовилась. Можеш сміливо запрошувати.

-Та я не люблю такі п‘ятизіркові курорти, де можна лише валятися на піску й нескінченно щось жувати, - зізнається він. - Люблю подорожувати пішки, екскурсії. От, наприклад, хочу полетіти в Африку, на власні очі побачити плем‘я дикунів, навіть пожити з ними.

-Їсти екскременти й пити людську кров? О-о, таке без мене, - протягую.

-До речі, їдьмо разом? А що, для тебе це буде незабутня подорож.

-Відчепись, бо не поїду. Нізащо. Чуєш? Ні-за-що!

-Ну, добре, мені і в Києві є що тобі показати. Коли познайомились, ти казала, що іноді буваєш в музеях. То це ти, звісно, збрехала. Так?

-Звісно.

-Все зрозуміло. Я докажу тобі, що музей може бути цікавим, - він наївно кидає виклик. 

  І от, як Руслан і обіцяв, веде спочатку в музей позаминулого століття. Наступного разу в театр, тоді навіть в цирк. Хоча справжнім цирком було те, що я там взагалі була. Цей чоловік зробив неможливе, затягнувши мене туди. Не можу сказати, що полюбила ті музеї та театри, але проводити час з Русланом цікаво. Він вміє так захопливо розповідати навіть нудятину, що дійсно хочеться слухати. А ще часто жартує, що взагалі згладжує всі негаразди. Я постійно думаю над тим, хто він мені. Ми - не пара, бо навіть жодного разу так і не поцілувалися. Надто різні, і чомусь я впевнена, що я не в його смаку. Та й в мене щодо нього якісь неоднозначні почуття. Але й друзями нас не назвати, бо якийсь він став рідніший. 

   Коли роздумую над цим, естетично розставляючи свою косметику на полиці. І саме в цю мить телефонує Мілана.

-Подруго, куди подівалася? - вона питає мене з претензією.

-Ой, не питай. Цей Руслан займає весь мій час. 

-О, то у вас все закрутилося-завертілося? - цікавиться вона.

-Та ні, все незрозуміло. Дарує ромашки, гуляємо, але на цьому все. 

-А чого ж ти хотіла?

-Ну, багато чого. Ми з ним домовилися, що він відкриє мені нові грані життя, от і ходимо по музеях.

-Таке собі. А нащо ти на це підписалася?

-Бо дурепа! Хотіла і собі, і йому довести, що я не така, як всі. Хоча сам він нічого такий, проте ми різні. Тепер і сама не знаю, що з ним робити. 

-Якось у вас все складно, - підсумовує подруга. - У мене з Максимом простіше.

-О, то ви разом? - дивуюся. - Взяла його в оборот? 

-Сам приклеївся. Й дуже вдало. Так догоджає, шоколадними цукерками годує, на побачення водить. Він - шумахер, коротше, то так мене покружляв в автівці, що досі в голові все вертиться. І в ресторани водить, і на повітряній кулі літали, хоча я й боялася.

 Слухаю подругу й не можу повірити, що бувають такі чоловіки. 

-Ти питала, чого я хочу? То от цього всього і хочу, - зізнаюся. - Де ще одного такого Максима взяти?

-Марино, придивися краще до цього свого Руслана. Він же симпатичний, наче заможний…

-Ну, спробую, - зітхаю. - Варіантів все одно немає.

  Ввечері Руслан заїхав за мною на своєму електрокарі.

-А сьогодні куди? - питаю.

  Тепер в мене настрій пречудовий, бо не треба крутити педалі. 

-В кінотеатр.

-Алілуя! Хоч раз підібрав щось до душі.

-На історичний фільм, - каже з серйозним обличчям.

  Кривлюся. 

-Та жартую, - сміється Руслан. - Сьогодні вирішив зробити тобі свято, взяв білети на комедію.

  Аж не вірю. Та, як виявилося, він казав правду, і ми вдосталь насміялися, чудово провели час.

-Сьогодні ти, Русь, провалився - нічого не відкрив мені нового, - кажу після сеансу, коли сідаємо в його авто. 

-Ще не кінець, - каже загадково й підморгує. - Буде ще дещо романтичне.

  Нічого не допитуюся, щоб зберегти інтригу. Та, як на зло, Руслану телефонує хтось по роботі й він довго й насуплено «угукає» в слухавку, а тоді мені пояснює:

-Доведеться розвернутися.

-Що таке?

-Та на завтра потрібно підготуватися до виступу та ще й зробити презентацію, бо мають приїхати колеги з Гонконгу.

-Доручи комусь іншому зробити ту презентацію.

-Майже ніч. З‘їсть совість за таке.

-Ой, та як так? - засмучуюсь.

  А він вже й розвертає авто. 

-Не засмучуйся. Перенесемо заплановане, - каже й ставить руку мені на коліно, проникливо дивиться в очі, заради цього їде майже на місці.

-Ну, добре. Тільки не забудь: ти пообіцяв щось романтичне.

  Доїжджаємо до мого будинку й прощаємося. Без обіймів і поцілунків, він лише побажав доброї ночі, а я вдалої зустрічі.