12. Така, як я.

  На роботі сьогодні більше відпочиваю, ніж працюю. Татко поїхав на якусь конференцію, тож не потрібно удавати, наче я — бджілка-трудівниця. Заклала ногу на ногу, майже лягла в кріслі, телефон до рук - і вперед робити селфі. Давно цим не займалася, дякуючи Руслану. Прийшов час відвести душу. А тоді ще й щодо фотосесії для глянцю телефонують. Пропонують попрацювати вже сьогодні. Я зітхаю, пояснюю, яка зараз зайнята — набиваю собі ціну, а тоді, звісно, погоджуюся. Хапаю сумочку, викликаю таксі й біжу займатися улюбленою справою. 

  На коридорі зустрічаю брата. Скрегочу зубами. Він постійно крутиться під ногами, наче стежить за мною.

  Сашко дивиться на свій годинник.

-В тебе вже закінчився робочий день? - питає він.

-У мене обід, - брешу, щоб відчепився.

-То не затримуйся, бо через годину поїдемо до наших колег. Треба з ним дещо обговорити.

-То поїдеш собі, Саньку, - кажу пошепки.

-Що ти сказала?!

-А відколи батько тобі довіряє їздити на переговори без нього?

-Це вперше, - гордо зізнається брат. 

-Вітаю. І бувай, - проходжу повз нього.

-Але ти ж іще повернешся? - з надією питає він.

  Ігноруючи, йду до таксі. А що? Все одно моя поміч йому не потрібна. Це він просто намагається наслідувати батька. І оскільки той сказав, щоб я їздила всюди, то Саша й тягне мене. А воно мені треба? Пфф!

  Після зйомки за мною приїжджає Руслан. На задньому сидінні його автівки сидять усміхнені двійнята. Мабуть, вони дійсно раді мене бачити. Ще й так розглядають, наче я якийсь музейний експонат. Ну, добре, буду лагідною до них. А Руслан то взагалі розквітає, коли сідаю біля нього. Щоправда, при сестрах лише цілує в руку. 

-А ви часто відвідуєте такі притулки? - цікавлюсь у цих трьох.

-Постійно! - запевняє Кіра. -Та в нас вдома свій звіринець: троє собак, двоє котів і морська свинка.

-А ще гігантський акваріум з черепахами, - додає Іра.

  Я вражена. 

-А в тебе? - питає Руслан. - В тебе, Марино, є тварини?

-Дві собачки-улюблениці Тінкі та Вінкі.

-Як телепузики, чи що? - Руслан регоче.

  Його сестри теж підхоплюють заразний сміх. Та коли приїжджаємо та заходимо на територію притулку, вже нікому не смішно. Шкода тварин, які все чекають і чекають, коли хтось їх забере. 

  Двійнята несуть в руках пакуночки, які називають подарунками для собак. Здогадуюсь, що там. 

-А ти тут багато разів була? - питає Кіра.

  Соромно, але чесно зізнаюся:

-Ні разу.

  Дівча так на мене дивляться, наче розчаровані. 

-А наша родина спонсорує цей притулок, - хизується Іра. - Куди ж ще дівати гроші? Батьки кажуть, що на благодійність краще за все.

  Я киваю головою, а сама думаю про те, що могла б їй розказати, куди дівати гроші. Я ж в цьому спец. Щоправда, мої витрати зовсім не несуть нікому користі, окрім власників модних бутіків, салонів, інколи барів, де засідаємо з Міланою.

  Загалом поруч з цим сімейством я відчуваю себе білою вороною, марнотратницею та егоїсткою. Можливо, так і є? Щоб хоч якось себе виправдати, переводжу цьому притулку з карти кошти на корм для собак. Якось дивно таке робити, але тепер почуваюся краще.

-А я одразу помітила, що Марина - щедра людина, - відкоментувала мій благодійний внесок Кіра. - І очі в неї добрі.

  Угу, аякже! Знала б вона, яка я щедра насправді. Хоча чайові в ресторані завжди залишаю пристойні. Та хіба це рахується? Горіти мені в пеклі.

  Коли ми з дівчатами залишились втрьох, а Руслан пішов щось обговорити з кимось старшим, я запитала двійнят:

-Я перша кого Руслан привів додому?

  Сестри переглянулись.

-Ну-у… Не зовсім, - зізналась Кіра.

  Іра штурхнула її ліктем.

-Так-так. Розповідайте, дівчатонька.

-Ти надзвичайно схожа на його колишню дівчину, - пояснила Кіра.

  Я насуплююсь.

-Як це? - питаю.

-Та що там, ти її копія! Або вона твоя.

  Іра відстороняється, засуджуючи сестру за таке одкровення. Це прямо читається в її очах. Тож діалог я веду лише з Кірою.

-Як таке може бути? - питаю здивовано. 

-А в тебе раптом немає сестри? 

-Та ні. 

  Кіра тицяє пальцем у своєму телефоні та показує мені в соціальній мережі світлину дівчину. О Господи! Вона так схожа на мене. 

-Я не знаю, як це можливо, - кажу розгублено. 

-Можливо, якась далека родичка? - Іра не витримує та все-таки встрягає в розмову.

  Запам’ятовую дані цієї схожої дівиці й обурено чекаю, коли залишусь з Русланом наодинці. 

-То вони довго зустрічалися? - тим часом влаштовую допит сестричкам.

  Дівчата одночасно кивають головами.

-Вона в нас постійно гостювала. От нам і стало цікаво з тобою поспілкуватися, через цю вашу схожість.

-І які зробили висновки, поспілкувавшись зі мною?

-Ну… - задумливо протягує Кіра. - Схоже ти й вона лише зовні схожі, бо та Злата… вона наче інша. От ти любиш подорожувати?

-Не часто кудись вибираюсь, - зізнаюсь.

-А де любиш бувати? - продовжує допитуватися говірка Кіра.

-А ця Злата де?

-Вони з Русланом постійно ходили в театр, на концерти. Спеціально їздили по містах, аби відвідати різні музеї. 

-Ще разом подорожували. Екскурсійні тури й таке подібне, - продовжує інша сестра.

  По мені наче хтось потоптався. Та ні, цілим танком проїхався зверху.

-Певно, річ йде не про лакшері відпочинок в Туреччині, Єгипті, Еміратах? - здогадуюсь.

-Ні, їх лише екскурсії цікавили: водоспади, печери… - пояснює Кіра.

 Роздумую, чи вже варто забирати свої манатки з життя Руслана. 

  Та Іра нахмурила брови та виправила сестру:

-Так Злата хотіла, от вони й каталися турами. А от Руслан був би не проти полежати на пляжі дорогого готелю в Еміратах. 

  Так! Стоп! Манатки лишаються там, де були. 

-То чого в них не склалося? - питаю те, що зараз цікавить найбільше.