Глава 2

Глава 2

На ліжко впало щось важке, і гострий кулачок боляче врізався йому в живіт.

- Велет, вставай! – прокричала Оленка.

- Відчепись, - спросоння буркнув хлопчик та скрутився калачиком під ковдрою.

- Ти що? – зойкнула дівчинка і почала стягувати покривало. – Забув який сьогодні день?!

- Точно! День народження! - сон Велета мов рукою зняло і хлопчик злетів з ліжка. - Я готовий! - випнувши груди промовив він. - Вітай мене!

- Спочатку вдягнись, телепню! - розсміялась Олена.

Так, жартуючи один над одним, вони врешті-решт перебралися на кухню. Велет завзято стукав вилкою об ложку, а Оленка накривала на стіл. Тушкована картопля з м’ясом зайця, в прикуску із квашеними помідорами. Хлопчик обожнював цю чудернацьку страву, котру почали вирощувати в їхньому селі, всього років із п’ять тому.

- З якого приводу такий бенкет? – хмуро запитав Віт, нечутно з’явившись на порозі.

- В мене день народження! – посміхаючись промовив Велет.

Одноокий всівся на свій стілець, і підсунув ближче до себе тарілку з картоплею.

- Справді? – запитав він. – І скільки тобі стукнуло?

- Сім! Сім повноцінних років!

- Зрозуміло, - буркнув Віт, і взявши в праву руку ложку прийнявся набивати шлунок.

- Ей! – гнівно випалила Оленка. – А привітати?!

- Ненавиджу дні народження, - на хвильку відірвавшись від трапези промовив старець.

Дівчинка насупилась, та не стала далі сваритись - не хотіла псувати настрій ні собі, ні тим паче братові. Насправді сперечатися з їхнім учителем справа невдячна. Це вона вже давно засвоїла.

Коли із картоплею було покінчено Оленка дістала солодке. Пиріг із яблуками за вишнями.

- Неймовірно! – промовив Велет сестрі, злизавши з пальця залишки сметани. – Дякую за смаколики!

- Будь ласка, - посміхнулась дівчинка.

Перед тим, як діти чкурнули з-за столу, одноокий наказав їм зібратись через годинку для чергового уроку. Прохати у Віта вихідного дня ніхто не став. Діти розуміли, що це - марна справа. Після такого ситного сніданку потрібно було трішки відпочити. Олена зайнялась своєю старою вишивкою, Велет дістав із полиці першу ліпшу книгу, з надією полистав, шукаючи малюнки, та не знайшовши таких, почав читати. Ця наука в нього йшла повільно, букви вже більш-менш складались в слова, та слова ніяк не хотіли розумітися в одному реченні. Хлопчик читав у голос, і постійно перепитував сестричку що значить те чи інше слово, чи їх сполучення.

Через означену годину вони пішли шукати Віта, та на подвір’ї його не було. Бігати по всьому селу в пошуках прудкого старця вони не стали. Замість цього трішки погрались на вулиці, і не помітили коли той повернувся.

Віт з’явився, як гриб опісля дощу. Оленка була впевнена що хвилину тому ґанок був порожнім. Їх вчитель з’явився там так непомітно, що можна було запідозрити його у володінні шапки-невидимки. Прикрикнувши на дітей, він зайшов до будинку.

- Значить сім років, так? - повторив запитання Віт, відірвавшись від кружки з прохолодною криничною водою. - Виявляється ви в мене в учениках ходите уже трішки більше року?

- Виходить так, - обережно погодилась Оленка.

Віт оглянув своїх учнів злегка розфокусованим поглядом, та певно перший раз за весь цей час помітив, що вони не надто і схожі на брата із сестрою. Насамперед очі. Якщо в Оленки вони були яскраво блакитні, то у Велета – непримітні темно-карі. Далі ставало зрозуміло що і риси їх обличь майже не співпадали. Овальне обличчя дівчинки, різко контрастувало із прямокутним у хлопчика. Певно єдине що їх об’єднувало так це колір волосся. Густі русі пасма були в обох.

- Гаразд. Тоді розкажіть мені чому саме, я вас вчив весь цей час.

- Правильно дихати, розрізняти різні трави та зілля, а також анатомії, - ні разу не запнувшись випалив Велет.

- А ще чому? - нахмурившись запитав старець.

- Ммм, - Оленка задумливо покрутила пасма волосся. - Читати, писати і правильно говорити?

- Вірно-вірно. Та ви все говорили що хочете більшого так? Чаклувати хотіли, ворожбу творити, так?

- А ви все казали що ми все ще надто малі, - погодилась дівчинка, та запнулась від здогадки, що раптом завітала у її голову. - Стривайте! Невже…

- Так, думаю час прийшов.

- Ура! - на пару закричали діти. Старець на те навіть не посміхнувся.

- Насправді сім років це ще замало. Твої одинадцять Оленко ще більш-менш підходять, та зазвичай навчання починають ще пізніше. Але ж бо, як я буду відтягувати цей момент то ви мене живцем з'їсте.

Діти на таке лише скептично переглянулися. Їх учитель скорше сам кого завгодно з'їсть, аніж пожертвує своїм тілом на прокорм ворогам. Хоч і має всього три с половиною зуба, проте яких!

- І чому ви будете нас учить? - запитав Велет.