Глава 8

Глава 8

Повітря навколо Велета прямо таки пашіло. Великий, рідкий та лапатий сніг що повільно опускався зі сталевих небес навіть не встигав опускатись на його голову та плечі. Розтавав на льоту. Воно й не дивно. Якби на вулиці стояла тепла пора року то тіло молодого ворожбита зараз заливали ріки поту. Та посеред зими весь гарячий піт холонув та піднімався догори. Хлопець прискорив крок. Останнє що він хотів так це застудитись. Справжньому козаку мороз не завада, він і в одній сорочці може цілісінький день проходити, але ж не мокрим від голови до п’ят!

Варто визнати він давно так не пітнів. Та сьогодні був особливий день. Маючи зі спорядження тільки довгий прямий кинджал він протримався проти свого наставника майже десять хвилин. Він не використовував хари, не стимулював нею своє тіло, та ніяким іншим способом не хитрував. Перед самісіньким боєм вони навіть власні ритуали зняли. Драк тільки наклав на себе та на вчителя захисне замовляння і все на тому. Бились вони до першої крові, чого соромитись хлопець програв. Досвідчений козак зумів хвацько підловити його, але сталось це уже занадто пізно. Оговорений час та навіть трішки більше Велет протримався а значить пройшов випробування. А воно ж було останнім.

Хоч Велету не вистачало поки майстерності та деякої краплини таланту, але він перейняв від учителя усе що той тільки міг надати. Навчився усім прийомам та дрібним хитрощам. Надалі тільки постійна практика могла покращити його навички. Це могло означати тільки одне – він став на один, але досить важливий, крок ближче до втілення свого нехитрого задуму. Ще трішки і він піде далі.

Більш ніж півроку він уже проживав на території Орлицької Січі. Хлопець дізнався та навчився великому переліку справ. Можливо інколи він і сам не розумів нащо йому наприклад знати як перемонтувати колесо підводи, та врешті був вимушений зізнатись перед самим собою що ці знання зайвими вже точно не стануть. Трапся така ситуація що доведеться забути про свої чарівницькі вміння, то Велет був впевненний у цьому світі не пропаде. Нехай його не візьмуть наймолодшим помічником коваля, чи там теслярем, але він спокійно зможе влаштуватись на посаду писаря чи якого бібліотекара.

Сніг рипів під ногами, і хлопець не помітив як дістався до містка що з’єднував малу та велику Орлиці. Певно якби його вчитель йшов поруч то хлопець нічого б і не помітив, але той пішов іншою дорогою, певно сьогоднішню ніч проведе в селі на підступах до Січі. Він вже другу неділю ночує там. Певно знайшов з ким розділити постіль. Удвох воно всяко тепліше, особливо такими холодними ночами, хех.

Отож вчителя поруч не було і ніхто не відволікав увагу хлопця. Прямісінько перед дерев’яним містком, по праву руку від Драка щось мигнуло. Спочатку він подумав що то сніжна скоринка так виблискує. Та ні,
 он щось золотисте виблискує. Він підійшов ближче та зігнувшись витягнув зі снігу масивну золоту певно конструкцію. Більш за все вона нагадувала браслет. Прикраса здавалась надто масивною та дещо грубою. В когось було багато золота але не вистачило грошей на те аби гарно його обробити. Браслет мав форму та візерунок який дуже нагадував змію що так і не змогла вкусити себе за хвоста, замість того вона намагалась дотягнутись до нього довгим тонким язиком. Придивившись ворожбит збагнув що язик виконував роль застіжки, та певно зламався от браслет і злетів із чиєїсь руки.

Добряче роздивившись важку прикрасу хлопець здивовано хмикнув. Якась дивна змія вийшла у невідомого ювеліра. Заміть луски що б мала вкривати її довге тіло, на останньому здавалось росло пір’я.

Пар давно перестав підійматись від охолонувшого тіла юнака, а мороз почав щипати його за вуха. Обтрусивши прикрасу від налиплого снігу, Велет стиснув її у руці та чимдуж поспішив перебратись через місток.

Спершу він заглянув до свого куреня, скинув мокру сорочку що вже почала тверднути прямо на тілі, він перевдягнувся у сухі та теплі речі. Накинув на плечі шерстяну космату бурку, а на голову натягнув розношену але любиму кабардинку. Отепер можна й на вулицю вийти, та не боятись що замерзнеш. Саме це хлопець і зробив. Сьогодні він зробив один крок, удача була на його стороні, то ж можливо вона ще досі з ним? Чому б не перевірити?

Та спочатку варто було щось вирішити на рахунок знайденої прикраси. Хоча як це що? Діло знайоме. Речі губляться на Січі не перший раз. Вистачає неуважних роззяв котрі б чобота з ноги втратили та не помітили того! Саме тому рішення для подібних проблем було знайдене ще бозна скільки десятирічь тому. Козакам чуже непотрібне, саме тому на кожній Січі, було відведене місця де в землю вкопувались високі стовпи. Усі знахідки було прийнято прив’язувати до мотузок що звисали із верхівок тих стовпів. Отож коли щось втратив то можеш сміливо шукати цю річ саме тут а не де інде. Якщо ж упродовж трьох днів ніхто так і не приходив за своєю річчю, то вона по праву переходила у власність того хто її знайшов.

Прив’язавши браслет до міцної мотузки, Велет зі спокійною душею поспішив далі.

Домівка січового писаря зустріла його звичною тишею та спокоєм. А ще холодом.

- От же ш! – тихо чортихнувся хлопчина зайшовши всередину.

Певно пан Микита знову зачитався і забув підкинути дровенят до грубки. За декілька зимніх місяців це був певно десятий подібний випадок. Ворожбит пройшовся сіньми та увійшов до кімнати посадовця. Глянув біля грубки та знайшов там незачеплену майже в’язанку дров. Вогонь в пічці давно згас, навіть жару знайшлося тільки куца жменька під товстим килимом попелу. Витративши трохи часу він вигорнув усе з середини, та заново розтопив піч. Тільки після того він нарешті зайшов до кабінету писаря.

- Доброго дня пане Микито, - привітався хлопець.

- А, це ти Велете? – проморгавши, та відставивши якийсь сувій у сторону глянув на хлопця. – Як твій екзамен? Здав?