Глава 11

Глава 11

На церковну площу в центрі Січі вони прийшли одними із останніх. Хоча і поспішали чим духу, проте дуже вже далеко забрались аби позайматись у пристрілці, та не заважати іншим. Площа бурлила, шуміла та гуділа як розворушений вулик. Людей на ній вистачало, проте вони уже розходились. Січовий отаман уже встиг виступити із коротким та дуже важливим оголошенням. Отож новоприбулим довелось перепитувати про те що сталось у тих козаків дістались сюди раніше.

Війна.

Отак одним словом можна описати те що очікувало Гетьманщину найближчого часу. Якщо ж говорити більш детально, то річ йшла про набіг на північний кордон країни з боку клятих песиголовців. Півгодини тому назад із січовим отаманом зв’язався гетьман та повідомив що передові пластуни дізнались про наближення ворожої навали до кордонів країни.

Старовинні перекази та казки говорять що песиголовці колись жили за Чорним морем, за землями далекої Османської імперії. Кажуть що вони і до цього часу там живуть, і навіть доволі непогано. Велет чув як один козак на Орлиці розповідав що подорожував у тих місцях, і божився що тамошні песиголовці давно відійшли від племінного ладу. Ніби вони створили власну невеличку державу. Вірилось у це насилу.

Коли османи зрозуміли що не можуть змісти на своєму шляху вільнолюбну козацьку державу, вони вирішили поберегти власні війська та покласти непомірну воєнну ношу на плечі охочих до кровопролиття песиголовців. Морем переправивши декілька тисяч цих істот вони постарались провести їх подалі від своїх власних володінь, і там залишити. Племена із сильними воїнами, що могли плодитись ледь не як саранча, стали справжнім випробуванням як для Гетьманщини, так і для низки сусідніх держав. Особливо для Речі Посполитої та Московського Царства.

Великою працею, та ріками крові, але козаки змусили напівдикі племена песиголовців, розуміти де проходить кордон Гетьманщини. Звісно, інколи кочові племена, накопичували кількісний ресурс, і забували про старі криваві уроки. Щось подібне, певно, мало місце і тепер.

Знову наплодилось їх стільки що пустка по котрій вони кочують уже не може прогодувати таку кількість воїнів. Певно, їх давно би знищили, якби песиголовці не виявились такою зручною буферною зоною між двома великими державами.

Домовитись із песиголовцями неможливо. Велету не доводилось бачити живого песиголовця. Ті козаки які сходились із ними в сутичках, відзначали що істоти ці мало схожі на розумну расу. Їхнє суспільство має великий культ особистої сили. Кожний пес, бажає прославити себе як великого воїна, тому війна для цих істот то не щось страшне, а майже рідна стихія. Вони не відають жалю по відношенню до людей, і навіть до самих себе. Песи, справді більше нагадують кровожерливих хижаків, що навчились ходити на задніх лапах, а в верхніх тримати зброю.

І тепер головне питання полягало в тому, яку кількість песиголовців їм варто очікувати на своїх кордонах. Якщо повідомлення про навалу дісталось Хортиці, то значить справи кепські.

- Ти знав? – запитав хлопець Хмару, варто було тільки першим тривожним думкам пронестися у його голові.

- Велет, ти що? Звідки б я мав про це дізнатись? Кажу ж тобі, останній час я провів на східному кордоні. А на Хортицю повернувся аби трішки перепочити.

- Вибач, я просто хвилююсь за Оленку, - повинився молодий ворожбит.

- Гаразд, хлопче. Думаю мені варто знайти своїх товаришів, та обговорити наші подальші плани.

- Ти хочеш вирушити туди?

- Особисто я уже відпочив, - криво посміхнувся галдовник. – Проте це не те рішення котре я би міг прийняти самостійно. Пораджусь з іншими.

Драк, впіймав Юрія за руку та напружено подивився тому в очі.

- Пане, Хмаро, я… вірніше, якщо ви все ж вирішите йти в похід, я…  я б хотів піти з вами.  

- Велете, ти ж ще не пройшов навчання. Я не знаю чи…

- Так, я знаю, - відмахнувся Котик. – Та ви знаєте чому я не всиджу на місці.

- Розумію-розумію, - Юрій прикусив нижню губу, та рішуче кивнув. – Поговори зі своїм наставником, якщо він дасть добро, то розшукаєш мене.

Більше нічого не слухаючи, Хмара зірвався з місця та зник в натовпі. Велет чортихнувся, та потер перенісся. Його ж так і не встигли закріпити до якогось конкретного наставника. І що тепер робити.

- Велет, я не зовсім зрозуміла що сталось, - нагадала про себе Шумен.

Роздумуючи куди бігти, та кого смикати, хлопець паралельно розповів дівчині про те що сталось, і про те що він теж хоче вирушити у військовий похід. Причина банальна. Він хвилювався за сестру. Адже їхнє село розташовується на самісінькому кордоні із клятими песиголовцями. Вислухавши Драка, майя не очікувано але твердо повідомила того що піде із ним. Спочатку ідея дівчини йому не надто сподобалась, але пригадавши як хвацько та розправилась зі зграєю вовків, він зрозумів що суперечити дівчині просто не може. Тягарем вона йому точно не стане, і про себе подбає. Тому більше не роздумуючи хлопець потягнув дівчину шукати Лисика – той найближче підходив на роль його наставника. Хоча б тимчасового.

Молодий козак вислухав Велета з кислим виразом на обличчі. Вочевидь в нього власних переживань вистачало аби розбиратись із намірами учня. Прикинувши і так і так, Лисик відбрехався тим що прохання хлопця поза межами його компетенції, і тому послав його до свого начальства. Козак трохи старший за Лисика, вислухав Драка, і почухавши голову відіслав хлопця до свого начальства. А те перенаправило його далі. І так тривало доти поки якимось магічним чином Велет із Шумен не опинились перед непримітним невеличким куренем.

І він добре знав кому той курінь належить, навіть якщо ні разу не бачив власника на свої очі. На мить він згадав останню розмову із Корелею. Вірніше один епізод із неї, одну репліку, котру осавул вирішив доцільним озвучити.