Глава 4. Веселе повернення

- Ой, як лагідно ви вимовляєте це слово "батончик", - несла  я небелиці, продовжуючи свердлити спину цьому викладачу. Той справді почав скреготати зубами.
- Сергій Ксенофонтович, - звернулася я до нього. 
Оскільки по-батькові я не згадала, але зате добре пам'ятала, що він заборонив до нього звертатися по імені. От і вибрала найбільш відповідне йому. Сергій різко загальмував, розвертаючись до мене, очі його тут же запалали гнівом:
- Як ти мене назвала?
- А що не так? - я знизала плечима, - ви самі заборонили називати вас по імені.
- Ксенофонтович не моє по-батькові, - крізь стиснуті зуби вимовив Сергій.
Ось тепер виявляється він брехун, якщо розчув навіщо було перепитувати?
- Та ну? - здивувалася я, прикладаючи руку до рота, ніби вибачаючись за помилку, - ну точно адже, Інокентійович! - тут я, як би не намагалася стримати свого пориву, та не змогла: у нього була таке зла пика, що я зареготала щосили. 
Заспокоїлася тільки, коли почула здавлене гарчання з його горла. Після цього почала йому заявляти, що в житті не сяду на його іграшковий мотоцикл, на що він відповів, що в житті не дозволить мені до нього доторкнутися, і що він давно вже відпочиває на своєму законному місці. Тут я помітила, що він встиг навіть сходити переодягнутися в нормальний одяг.
Так само я зрозуміла чому його не було так довго, мабуть, їздив ставити в гараж свій байк. Ми пішли далі. Відстань до стоянки була досить великою, і наше мовчання почало мене дуже сильно стомлювати. Тут осяяння прийшло на мою світлу голівоньку і я згадала про їжу, точніше нагадав мені про неї мій бідолашний шлуночок. Діставши шоколадку, я знову почала відкривати, нарочито голосно шелестячи етикеткою, але ефекту не дало ніякого. Тоді я почала, смачно його жувати, відкушуючи при цьому видаючи стогони блаженства, зрідка перериваючи фразами: "яка смакота", через два таких маленьких укусика,( я то дурна хотіла розтягнути задоволення), Сергій підскочивши до мене вирвав з моїх рук батончик і відкинув по далі. Я, від такого нахабства, розкрила рот... Та яке там нахабство, це справжнісіньке святотатство!
- Ні собі ні людям! Це ваш девіз життя?! - тут же почала обурюватися я.
- Починаю шкодувати, що вирішив тебе підвести, - сухо виронив Сергій.
- Пфф... кому ти потрібний, - голосно пирхнула я, сміливо викидаючи руку вперед, немов відправляла в бій свої війська, - я пішки дійду!
Чорт... якихось дві маленькі пляшечки слабкого алкоголю, а мозок вже вирішив зі мною попрощатися. Сергій схрестив руки на грудях, і холодно оглянув мене з голови до ніг.
- Тобі скільки років, - холодно спитав він. Ну ось, вже пішли натяки  про мою поведінку... хм... це навело мене на цікаву думку: " а саме де опиниться межа його терпіння?". Адже ж у виводі людей із душевної рівноваги мені рівних немає. 
- Не можна! - голосно вискнула я, - дівчатам такі питання ставити!
- Давай, ворушись вже, - грубо мовив він, знову вирушаючи в дорогу.
- Як можна, - голосом повного обурення почала говорити я, - так грубо розмовляти з дівчатами! - Я тупнула ногою по землі, схрестивши руки на грудях, вперто піднявши підборіддя.
У цей момент в мою голову прийшла жахлива думка, а якщо я його все ж таки доведу, то не кине мене ця психована істота одну тут, або що ще гірше де-небудь на трасі?
- О, прошу слідувати за мною вашими ніжками, по цій стежці до цієї милої машини, - крізь зуби гарчав Сергій, в жартівливому поклоні просячи піти за ним. 
Тут я усвідомила, що він не може кинути мене через Влада, мій друг був дуже шанованим серед друзів, значить... мене ніщо не може зупинити. Мені стало майже шкода мого нового викладача. 
Ми підійшли до машини, я обережно подивилася на неї, роздумуючи. Сергій, вже сидів за кермом, опустив голову вниз глибоко зітхаючи, потягнувся до дверей і відчинив зсередини.
- Що тепер не так? - запитав він.
- Не довіряю вашим водійським здібностям, - одразу ж відповіла я, ніби це було само собою зрозумілим, - ви недавно на моїх очах людини трохи не збили.
- Ти що знущаєшся? - запитав він.
- Ні, я серйозно. 
- Слухай, ти нестерпна, - похитав він головою, - телефонуй Владу нехай сам тебе відвозить.
- Ні, - похитала я головою. - По-перше, ви самі його відрадили, - зауважила я, -  і до того ж у мене телефон сів, - я з надією на нього подивилася.
- У мене немає його номеру, - знизав плечима хлопець.
- Що ж, - я тяжко зітхнула, - доведеться мені сісти за кермо, - промовила я з приреченим виглядом, він на мене втупився не кліпаючи. 
- Молодець, - похвалив він, - з почуттям гумору.
- Та я серйозно, - хмикнула я.
- Я не дам сісти тобі за мою машину, - промовив він, - до того ж ти пила!
- Та я навіть випивша буду водити краще за вас! - обвинувально вигукнула я, - та й почну говорити менше, - мабуть, ця фраза його і зачепила.
- А міліції не боїшся? - запитав він з усмішкою на вустах.
- По-перше, давно поліція, по-друге, вони всі сплять вночі, - переконливо говорила я, і обімліла, коли він почав вилазити з водійського місця, показавши, щоб я йшла за кермо.
- Не боїшся розлучитися з правами? - усміхаючись питав Сергій, коли я в шоці повільно наблизилася до його дверей. 
- Та ви що, - махнула я рукою, - у мене все одно їх немає, - я пригнувшись подивилася на важільці, - де кнопочка, щоб вона завелася? - невинно поцікавився я. 
Його обличчя так і застигло, (ну ніякого почуття гумору у людини), він зробив загрозливий жест в мою сторону, я тут же відскочила на крок назад, 
- Та пожартувала я! Знаю там чарівний ключик є! - Я й сама не вірила, що говорила таким серйозним тоном, мені б у актриси йти.
- СЯДЬ В ЧОРТОВУ МАШИНУ! - заволала істеричка, причому таким басом, що я від страху мало не посивіла, і тут же опинившись з іншого боку машини заскочила всередину.
Він сів назад, з усієї сили зачинивши двері за собою і дав по газам. Я картинно вчепилася в ручку, яка вмонтована зверху, і стала голосити, капаючи на його непевні нерви. Але він мене ігнорував, так що це мені скоро набридло. 
Тільки-но я потягнулася до ременя безпеки (а я завжди була впевнена, що його необхідно одягати), як Сергій вимовив:
- Пристебнись!  
Короткий наказ, який повністю розбив мої плани. Не могла ж я підкоритися, довелося гордо підняти підборіддя і насупившись схрестити руки на грудях. 
На вулиці стало трішки світліти, я помітила, що місяць спустився вниз- отже, скоро повинен був наступити ранок, а я досі не спала. Дурна ідея була вибратися туди. 
Мій погляд впав на показник бензину, який сягав до нуля, простягнувши палець я дивилася на молодого викладача з німим питанням.
- Я живу в Коломиї, - коротко відповів він.
Я трохи задумалася, потім відійшла:
- І що? Я в Івано-Франківську.
- А те, що мені б вистачило, - огризнулася істеричка. - Заїдемо заправимося, - втомлено промовив він, виразно подивившись на мене, я тут же остепенилась:
- У мене грошей немає, я бідний студент.
- О, тут вона згадала, що студентка, а на такі заходи ходити у неї гроші знайшлися. 
- Ой, не смішіть мене, я ж дівчина навіщо мені гроші? - я подарувала йому щиру посмішку.
- От тепер би згодилися.
- Ха! - голосно вигукнула я, він навіть здригнувся, кинувши на мене трохи здивований погляд, - я, звичайно, знала, що в універі платять мало, але щоб підробляти вночі таксистом, - я співчутливо похитала головою. 
- Слухай, Олександра, так? - заговорив він, втомленим голосом, повертаючи голову до мене, я кивнула, - тобі ніколи не говорили, що ти своїм милим ротиком несеш повну маячню?
- Хм, - я глибоко задумалася, - а питання не говорили мені що в мене милий ротик, або що я маячня несу? - його роздратовану відповідь я слухати не збиралася, мій погляд впав на спідометр, який показував сто двадцять кілометрів на годину, очі мої почали спішно залишати їх законне місце, поки мені не стало боляче, і я заплющила очі. Ми знаходилися в межах міста, ну може на околиці, не суть. Вчепившись у його руку, я заверещала, щоб він знизив швидкість, від мого крику він здригнувся похитнувшись машиною і прискорившись. І ось тут-то ті самі сплячі менти нас і зупинили. Ми вдвох на них дивились, мабуть, Сергій теж не міг повірити, що вони можуть працювати в такий час.
Судячи з їх втомленого і незадоволеного вигляду, щастя вони від цього не відчували.
- Посидь тут, - попросив молодий викладач і вийшов з машини, захопивши документи. 
Я спустила вікно, щоб можна було їх чути. "Порушення швидкості, бла-бла, не пристебнуті, бла-бла, ну вибачте начальник, так вийшло поспішали додому, дівчину відвозити". Ось тут-то мене біс і поплутав, мій розум, очевидно, розпрощався зі мною остаточно, тому що схопившись за вікно я закричала на все горло, що він мене викрав і щоб вони його заарештували. Сергій втупився в німому шоці на мене, як, власне, і тут же пробудилися менти.
- Хто це? - запитав з найбільшим животом.
- Вперше бачу, - промовив Сергій, - дівчинко, покинь мою машину.