***

"Ось тут сиди, і більше не висовуйся, —
Сказала Гідність зведеній сестриці,
І кинула у льох Сліпу Закоханість:
— Порозумнієш може в цій темниці.

І не проси ні сонця, ні пробачення –
Його ти не отримаєш довіку:
Дівчи́на нерозумна, необачлива,
А я, по милості твоїй – каліка!"

Й пошкутильгала, сльози витираючи,
Взяла добряче пом'яту корону,
Хоч трохи порівнять, й не поспішаючи,
Зібрать уламки батьківського трону.

Змести в смітник усі сусідські камені,
Паркан звести – такий, що аж до неба,
Щоб менше заглядали люди грамотні,
Куди їм треба і куди не треба.

Сполоть чи краще вирвати з корінням,
Щоб не насіялося на той рік біди?
А з-під землі доносилось моління –
Сестра просила про ковток води.

Просила і словами рвала душу:
"Хоч би на мить, на мить мене пусти!
Що наробила – залатати мушу!
Й забути все! А ти мене прости...

Я винна, хочеш, стану на коліна,
Повір моїм зізнанням глибині!
Пусти! Я відбудую всі руїни,
Що користі, що тут сиджу, на дні?

Дай руку, й заживемо знову в мирі,
Не буде більше прикрих помилок!"
І мить! Як птаха перелітна в вирій,
Злетіла, тільки волю дав замок.

І байдуже, що в ранах юні крила,
А знизу налаштований приціл –
Одна сестра знов сліпо полетіла,
А інша – гідно прийняла розстріл!

___________________________________

Бо дух слабкий – в цепу не стане сильним!
Смертельні рани не загоїть цвіт весни!
То може краще виривать з корінням
Ненáвисні колючі бур'яни???