Глава 2

День сьогодні – теплий і сонячний. Весна не шкодувала свого тепла, і хоч вона вже майже передала правління літу, надворі було ще досить прохолодно, як для прийдешньої жаркої пори року. Але то зараз не видавалося настільки дивним, як раніше, адже декілька років поспіль початок літа – холодний. Бабуся Феодора лише тішилася цьому: «Зате врожай як підніметься. А то пече, ніби на пательні, тільки й встигай поливати. А так – краса, росте собі помаленьку, і йому добре, і мені спокійно». Власта поділяла її думку, хоч іноді так кортіло скинути все та стрибнути до річки. І плавати... довго-довго, неспішно, дивлячись на безкрає небо та розмірковуючи про життя.

В річці зараз, звісно, ще не покупаєшся, але одягнутися у літнє можна було. Дівчина зібралася сходити за сухоцвітом, що залишився з минулого року, він стане у пригоді для зіллів. Тож обрала улюблений комплект зі свого... іншого життя: блакитний топ з легкої тканини та з широкими рукавами, які трималися на самих руках, оголюючи шию і ключиці, та таку ж блакитну спідницю, що діставала майже до п’яток. Сонце одразу залоскотало за оголений животик, Власта весело засміялася, але зачіску не покинула: розпустила волосся, два широких пасма закріпила позаду, а декілька маленьких – випустила на обличчя. От тепер вона навіть трохи схожа на лісових мавок, якщо підуть разом гуляти, і не відрізнить ніхто. Щоправда, мавки – прозоріші, а змінювати форму Власта не вміла, хоча чула історії про те, що деякі відьми можуть перетворюватися на справжніх тварин.

Від думок її несподівано відірвала бабуся:

- Дитинко, ти вже прокинулася? – вона прочинила дверцята та зазирнула до кімнати.

- Так, бабуню. І сніданок приготувала, в хатині на столі. А я ось іду за сухоцвітом. – Дівчина взяла до рук плетений кошик в підтвердження своїх намірів.

- Гаразд. Ти зілля всі приготувала?

- Так, всі сім. Як ти й наказала. Вони вже настоялися, тож можеш перевіряти.

- Добре. – Феодора спочатку примружилась, але потім її обличчя помітно розслабилося, – люба моя, ти ж знаєш, що правил порушувати не можна. Дисципліна в нашій справі – важлива. Але ще важливіша – твоя безпека. Маю надію, не ображаєшся?

Власта, звісно, не ображалась, хоча з тими сімома складними зіллями вона вчора прововтузилася довгенько, сил на них пішло стільки, що дівчина й заснула майже одразу, як тільки її голова торкнулася подушки.

- Ні, що ти, бабусю. Я все розумію. Сподіваюся тільки..., – Власта опустила погляд, ­– ..., що ти якось поясниш, чому заборонено, аби хтось з твоїх відвідувачів, які приходять на віщування, бачив мене? Чому це небезпечно? – сині очі дівчини поглянули на Феодору. Невпевнено, але з надією.

Відьма увійшла до кімнати та наблизилася:

- Дочекайся Великого свята, там ти все сама зрозумієш.

- Річ у моєму дарі, так?

- Все зрозумієш сама. А тепер іди. – Феодора легенько підштовхнула дівчину. Власта лише знизала плечима, вона чудово знала, що сперечатися з бабусею марно, тому змовчала та вирушила за сухоцвітом, перебираючи свої думки.

Від самого початку навчання у бабусі вона ніяк не могла збагнути сенсу лише одного правила. Феодора вважалася досить сильною та славетною відьмою, вона мала неймовірний дар – передбачати майбутнє. Насправді він досить рідкісний, хоча серед людей існує інша думка. Власта і сама так вважала, але, виявляється, не всі відьми та чаклуни володіють подібними здібностями. Тож дар Феодори неабияк цінували. Раз на два тижні вона влаштовувала ніч віщувань, до неї приходили та приїздили всі, хто належить до світу магії, аби дізнатися майбутнє. Саме тоді Власта і мала йти з дому та повертатися лише наступного ранку не раніше дев’ятої години, щоб ніхто її не бачив. Феодора відводила дівчину до іншої хатинки в лісі, але Власта там почувалася надто самотньою, тож вона просто гуляла до самісінького ранку. Спочатку лячно було блукати вночі лісом, але потім звикла. Познайомилася з нічними лісовими мешканцями і стало набагато веселіше. Однак сенсу того дивного правила Феодори вона так і не збагнула. Її весь час ховають від інших відьом і чаклунів, але чому, й досі залишається таємницею.

- Зрозумію сама..., – повторила дівчина слова бабусі. – Скоріше б вже це Велике свято, хай би я вже хоч щось зрозуміла!

Власта вирішила навідатися до річки, бо пити закортіло. Вона знаходилася неподалік, коло широкого поля, тож за п'ятнадцять хвилин дівчина і прийшла. Свіжість від води приємно наповнювала груди, а неспішні хвильки заспокоювали думки. Над осокою кружляли бабки, на поверхні річки гралися водомірки, а під яскравими променями сонця час від часу хлюпалася риба. Дівчина стала на великий камінь, нахилилася, набрала в руку води, піднесла до вуст і сьорбнула. Річкова вода, яка дихає лісовим повітрям – смачна та цілюща, спраги вмить позбавляє і сил надає. Власта сьорбнула ще декілька раз, а потім присіла навпочіпки, бо поряд у воді лежала купа маленьких камінчиків різних форм. Дівчині подобалося перебирати їх та знаходити фігурки, які нагадували їй щось зі своєї колишньої й цілком звичайної людської буденності. Власта майже одразу помітила камінчик, що здався їй схожим на великий розлогий дуб, коло якого вона колись любила читати або ж планувати теми своїх майбутніх доповідей. Дівчина дістала його з води й уважно роздивилася:

- Ну, точно він! Той самий дуб! – вона усміхнулася та повернулась до свого кошика й поклала камінчик-спогад зверху на сухоцвіт, який назбирала шляхом. Власта знову пішла до води, аби, можливо, ще щось знайти. Поки передивлялася камінці, читала вголос улюблені вірші, співати дівчина не дуже полюбляла, а от поезією захоплювалася з дитинства. Напевно тому й закляття так добре запам’ятовувала, бо з римованими рядками товаришувала давно.