Вийти З Кола

ЧАСТИНА ПЕРША. РИТУАЛ ДОРОГИ.РОЗДІЛ ІІ.

РОЗДІЛ ІІ. НАРОДЖЕННЯ ДІАНИ

 

Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете?

Ми не зрозуміли питання, але це було до біса хороше питання!

Джек Керуак

 

«Не іди туди, куди веде дорога. Іди туди, де дороги нема і залиш свій слід»

Ральф Уолдо Емерсон

 

Марек VII скидався на кульову блискавку, що випадково залетіла в нутрощі замку і тепер панічно намагалась знайти вихід. Король знервовано ходив з кута в кут однієї із кімнат замку. Крізь височезне вікно просочувалась темрява ночі, а світло тут випромінювала лише гасова лампа.

Біля стіни, як тінь, непорушно стояв Казимир. Поруч із ним, на комоді, височіли два великих підсвічника. За зачиненими дверима чулось, як стогне, народжуючи, жінка. Це була Кароліна Закревська і Марек чекав свого первістка.

Нарешті! Після довгих років очікування, сумнівів, пліток і пересудів, Кароліна завагітніла і ось-ось мала народити чоловікові… сина? Марек не знав кого. І у цьому була найбільша біда. І саме це робило його напруженим, наче кульова блискавка, що не знає спокою всередині замку.

Королівська знахарка Гелена повідомила Мареку, що не знає, хто це буде: дівчинка чи хлопчик. Але король підозрював, що вона боїться казати йому правду. Всі знали, наскільки важливим є народження наступника трону.

Стогони жінки на мить замовкли. Марек зупинив свій рух по орбіті кімнати і поглянув на свого охоронця.

– Казя, ти пам’ятаєш, що казав дід Вітер про Дім? – прошепотів він, і питання його звучало так недоречно, як звучать слова про мрію перед обличчя смерті.

Казимир неквапливо кивнув.

– Мілорд, я пам’ятаю кожне слово діда.

– Старий говорив багато, – замислено промовив Марек. – І на кожне запитання у нього були десятки відповідей. Так наче… так наче правда – це лише сорочка. Сьогодні ти вдягаєш одну, завтра – іншу. Одна правда зношується – береш іншу. Мені і по цей день не вкладається в голові…

Постать вірного охоронця хитнулась у напівтемряві.

– Дід казав, що так і має бути. Наш світ – це не порядок, як книги у бібліотеці – розкладені за алфавітом. Світ – це безкінечна кількість стежок, можливостей, істин. Тут все можливе.

– Я пам’ятаю його слова: істина – це не щось зручне і спокійне, що мов вірний собака сяде біля тебе та буде тобі служити до скону.

Із сусідньої кімнати знову почулись стогони жінки.

– Дід казав, про Душу… – за мить продовжив Марек. – У кожного Дому є своя Душа, котру створюють двоє. Двоє людей, що сходяться на перехресті доріг і будують свій Дім – Дім їхньої Душі. Бо ж у кожного з нас душа, наче стріла у вічному польоті – завжди кудись прагне, не маючи спокою. І лише зустрівшись, вони мають шанс утворити коло – гармонію їхніх душ. І куди б вони не йшли по своїх Дорогах, куди б не прямували – ці дві людини завжди повертаються до Дому їхньої Душі, що стоїть на перехресті доріг…

Стогони жінки із кімнати стали гучнішими.

– Але, знаєш Казя, чогось тут не вистачає.

– Я знаю.

– Ну?

– Одного разу дід Вітер сказав: але без вас Дім буде мертвим і ніяка душа довго там не проживе.

Марек наморщився:

– Без нас?

– Так, Ваша Світлосте, він вказував тоді на нас.

– І що це означає?

У пітьмі кімнати обличчя Казимира осяяла світла посмішка – таке неймовірно рідкісне явище на губах вірного охоронця короля. І, мимоволі, сам Марек посміхнувся у відповідь. Він знав Казимира змалку. І любив його як брата.

За дверима кімнати Кароліна випустила полегшений стогін і пролунав перший крик новонародженого. Чий це голос: хлопчика чи дівчинки? Годі вгадати.

– Ми тоді були дітьми. Маленькими дітьми, мілорде. Дім – це народження.

Марек VII, стрепенувшись, дав сигнал Казимиру – той повернувся до гасової лампи і, припаливши від неї дерев’яну тріску, одну за одною розпалив всі свічки на підсвічнику. Марек зачекав поки охоронець завершить свій ритуал і ступив до дверей. На обох чекала відповідь – для кожного своя.

 

***

 

Довга дорога між горами простягалась безкінечною темною стрічкою, вкритою чорною, вигорілою травою. Обабіч дороги – дерева огорнуті осіннім холодом. Падав рідкий сніг із неба, і височезні гори – стародавні застиглі у часі боги – гомоніли на прадавній мові.

По дорозі йшов Блазень. На ньому був вицвілий балахон і жалюгідна шапка із бубонцями. У руках – кинджал. Обличчя його – камінь, а очі – не ворушаться.

Першими назустріч Блазню вийшли вовки. Людина зупинилась і завмерла. Погляд ожив, стежачи як скуйовджені звірі, спльовуючи гарчання крізь ікла, підкрадаються до нього.

Вовки хижо оточили подорожнього, окресливши навколо нього коло, і повсідались на чорну траву дороги. Чоловік обвів їх поглядом та опустився на коліна, склавши руки перед себе. Шапка хитнулась, і бубонці на голові жалібно задзеленчали під завивання вітру.

Людина і вовки.

…сиділи, слухаючи шум сосен, вітру-злодія та легенду зими й осені, оповідану в два голоси.

«Слухали, й було там сказано про короля. І не було ж у нещасного ні сина, ні дочки».

«І переживав він сильно через це, бо ж чигали на королівство заздрісні сусіди».

«А хто прийме трон після його смерті? Хто захистить королівство?»

«Було ж довкола нього безліч лукавих людей».

«Що хотіли лише добра собі, та смерті – комусь».

«І настав час, коли треба було вирішувати».

«І настав час вийти з кола…»

Вовки настовбурчено горбились навколо людини і наче чекали чогось. Якогось жесту, знаку, прикмети, щоб почати ритуал, щоб вивести своє дике дійство із хащ на простори. Нарешті почувся голос. Важкий, що стелився по землі зграєю сірих звірів. Голос ватажка підводився із чорних трав, насичений запахами дерев, кущів і зірваних квітів:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше