Використана

Глава 13

- Чому усі так бояться тебе? – неочікувано для себе, запитую те, що цікавить найбільше за усе. Чесно, навіть і не надіюсь на його щиру відповідь, а точніше не надіюсь взагалі на будь-яку.

- Так склалось, — гмикає хлопець, впевнено керуючи автомобілем. – мабуть, страшний.

- Жарти... – зітхаю та впиваюся лобом об скло. – а я ж серйозно, — тихіше кажу в надії на нормальну розмову. Мабуть, я на неї не заслуговую. Врешті, я ніхто для Свята. Лише та, кого він намагається захистити.

- Дано, це неважливо, — важко ковтає повітря. – грай свою роль, на інше не звертай уваги. Та й до чого це питання? У тебе щось сталось?

- Ні, — вирішую збрехати, але вже за мить посилаю усе до чорта. – сталось, — впевнено кидаю та обертаюсь до Свята обличчям. – той Влад, він... дивний, і чомусь чіпляється. Він називав мене мишею, — морщу ніс, й помічаю посмішку Свята.

- Мабуть, через те, що ти мишка, — посміюється хлопець, перебираючи пальцями кермо.

- Боже... ти точно такий же, — фиркаю розлючено. – він підставив мені підніжку й я ледь не впала.

- Але, не впала ж, — продовжує іронізувати Свят, а мене це ще більше дратує.

- Звісно, — здіймаю руки до гори та фактично тремчу від злості, яку викликає у мені цей хлопець. – я ж власноруч і втрималась.

- Чого ти хочеш від мене, Дано? – вже гнівається сам Свят й з'їжджає з дороги на узбіччя. – чого. Ти. Хочеш? – повторює та переводить на мене свій холодний погляд.

- Нічого, — зажмурюю очі. – нічого, ясно тобі? Ти сам не знаєш чого хочеш, ти ж запитав, що зі мною, запитав чи не сталося нічого, от я й відповіла.

- Так, але винуватиш мене у своїх проблемах, я й так взяв тебе під свій захист.

- Тебе про це ніхто не просив, — ображено повертаюся до вікна. Я й справді його не просила, та й взагалі не знала, до поки, Еван не сказав, що це Свят і не розповів його історію. Мені не потрібен був захист, вірніше... потрібен, але з таким відношенням. Свят же власноруч запропонував мені руку допомоги, став на захист й показує нашу «закоханість», як так можна?.. як можна з таким трепетом цілувати мої пальчики, а вже за декілька годин розмовляти так, ніби я ворог.

Він більше не каже ні слова, а просто зривається з місця. Більше не боюсь цієї швидкості на дорозі, з ним ні. Чомусь... Не маю цьому логічного пояснення, просто не страшно бути поруч із ним, нехай хоч їде зі швидкістю у двісті кілометрів за годину, більше не налякає. Просто щось гнітить душу, ніби сірник підпалює гніт у свічці й мучить його у згоранні, так Свят мучить мене. Цей хлопець ніхто для мене, як і я для нього, але його поведінка ображає. Хочеться бути кимось, хочеться, аби все було не награно. Можливо, я просто втомилася бути весь час сама? Ні, я не жаліюся, у жодному разі. У мене є Оля та навіть... мама за необхідності, й наче б то усе у мене добре, але... тільки, коли приходить ніч, і я лишаюся сам на сам зі своїми думками, душа страждає. Зазнає жахливого болю, бо не має тата... не має того, кого б змогла кохати. Хто міг стати на мій захист не попри булінг у школі, а через те, що просто я для нього важлива.
Як тільки чорний звір, який ніс нас зі школи, зупиняється поруч із моїм домом. Швидко відстібаю пасок та виходжу на двір, гепнувши сильно дверцятами.

Вдихаю повітря й заспокоююся. Я не хочу розмовляти із цим хлопцем, як і не хочу того, аби він наздоганяв мене та щось пояснював. Мені не потрібно це, я лише маю змиритися з його байдужістю. Прийняти те, що Свят ніколи не покохає мене, бо зі мною він зовсім з інших причин, а я... я теж не маю права закохатися у такого черствого хлопця, не маю права відчути бодай щось світле у його бік, бо він загубить мене. Загубить як останню частинку гніту, яка більше ніколи не загориться, бо потоне у віскові.


Він їде. Не обертаюся, аби переконатися у цьому, просто чую, як реве мотор знайомого автомобіля, а тоді по-троху віддаляється. Я також не поспішаю заходити у будинок, бо хочу подихати та заспокоїтися. Останнім часом я багато чого вимагаю від людей, що оточують, розумію це й сама. Хочу, аби робили те, що треба мені, та тільки так не буде ніколи. Я сіра мишка, так називає мене той, хто сидить у думках останні дні. Мишка, яка нікому не цікава у нормальному плані, лише цькування, ось що переслідує мене.


Врешті, заходжу до будинку й роздягаюся, а тоді дістаю з холодильника пляшку холодної води та йду до себе у кімнату. Мами немає, хоч це тішить, бо значить тільки те, що ніхто не буде чіплятися із своїми допитами. Та й не бачила вона того, що Свят привіз додому, тільки от ранок... Нічого, викручусь.


Дістаю зошити та виконую домашні завдання, аби хоч так відволікти свою голову від думок про того, кому я навіть не цікава. Але, у життя та долі на мої думки інші плани, тому вони й вносять вигідні для себе корективи, про це точно свідчить телефон, який розривається від дзвінків.

- Привіт, — важко зітхаю та опираюсь на долоню обличчям. – якщо хочеш розпитати про Свята, то не раджу, — відразу кажу, а Оля розчаровано видихає.

- Привіт, поговорімо просто так?

- Звісно, як ти?

- Нічого, усе нормально, — застигає на секунди. – бляха, Дано, вибач, але я не можу не запитати, що у вас зі Святом.

- Нічого у нас зі Святом, Оль, — гиркаю, стискаючи у пальцях ручку, якою щойно писала. – з чого ти взагалі вирішила, що у нас із ним «щось»? Він просто допомагає нам, а я... Я байдужа йому, як і він мені, от і все. Людина з льодом замість серця точно мені не пара.

- Саме тому він цілував твої пальці так... ніжно та мило.

- Олю, благаю, припини, — скиглю у слухавку, бо це ще більше мене гнітить. – Свят просто гарно грає, про що просив й мене.

- Ну добре, — здається подруга. – поговоримо про це згодом, коли ти зрозумієш, що просто такі як цей хлопець, нічого не роблять. До речі, завтра фізичне виховання.

- Бляха, фіз-ра? Серйозно? Вона і там нас наздогнала? – обурююсь, бо це ще більше розпалює вогонь, який спалює остачу настрою.

- Ага, тому не забудься взяти спортивний одяг, — хмикає дівчина. – покажемо цим мажорам нашу фізпідготовку.

- Смішно, — сумно посміхаюся. – ми і фізпідготовка, здається, речі несумісні.

- Слухай, ти бачила, який у них усіх спосіб життя? Я впевнена, що ми з тобою у порівнянні із ними, як ті Майстера спорту по легкій атлетиці.

- Ага, точно, — врешті не витримую та щиро посміююся із жартів Олі. Чую, як відчиняються вхідні двері та кроки, а це може означати тільки одне, що прийшла мама й зараз буде ще один допит. – Оль, мама прийшла, тому до завтра.

- І що? Навпаки, говори, аби не чіплялася.

- Я б з радістю, але не забуваю, що ця жінка подарувала мені життя, тому маю обов’язок поговорити із нею. Врешті, не така вже вона й погана людина.

- Ну добре, тоді до завтра. Цілую.

- Бувай.

Швиденько відкладаю телефон та знову починаю розв’язувати задачі, а мама не поспішає йти до мене, що не може не тішити. Мабуть, ця жінка й взагалі забулась про те, що бачила вранці. Така надія змушує трішки розслабитися, але знаючи свою маму... навряд чи, це може бути правдою, бо там де є вигода, там є й мама.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше