Глава 23

Свят по-джентельменськи допомагає вийти з авто на стоянці перед школою, а тоді обіймає талію. Якось більше не спокійно поруч з ним, навіть важко пояснити… після того поцілунку все змінилося, а між нами незрозуміло що, хоча й сам хлопець далі продовжує грати ідеальні стосунки, в лапках, звісно.

Потай кидаю погляд на нього, чорні окуляри приховують хижий погляд ночі. Після того вечора він змінився, тоді був щирим, а зараз… просто одягнув все ту ж маску й продовжує грати сильного та незалежного хлопця, якого мають усі боятися. Холодний та байдужий. Так, пощастило ж мені потрапити на Лютого у всіх сенсах цього слова.

Він цілує мене на прощання та зникає за межами школи, а я ж поправляю рюкзак на плечі й шукаю поглядом Олю. Коли бачу дівчину на горизонті, махаю рукою й вона вже поспішає до мене.

- Ну привіт, — обіймає, а в очах ціла купа запитань.

- Привіт, — видихаю. – не має чого розказувати, усе як завжди. Навіть дивно… ніби тільки тиждень минув, а я наче якусь божевільну історію встигла пережити.

- Тут погоджуся, — посміюється. – Свят ніяк не реагує після того, що сталось між вами?

- Ні, — підтискаю губи та сумно мотаю головою. Трохи образливо, що для нього той поцілунок за фактом нічого не значив. Для мене ж… він перевернув увесь світ. Буквально. – ми взагалі крім «привіт» і «бувай» нічого не казали один одному. Здається, він сам себе ранив тим поцілунком, а заодно й мене.

- То ви більше не бачилися після того?

- Не бачилися, — спокійно кажу. – та й коли? Вчора вранці я повернулася від тебе, а далі складна розмова з мамою та уроки, от і промайнув день.

- Сумненько, — хмикає. – але нічого, надолужите.

- Як би було що, — легко посміхаюся та беру Олю під руку, крокуючи на урок.

- Оу, то ти вже не проти, аби було що? – глузує дівчина.

- Припини, — вдаряю її ліктем та сміюсь.

Насправді мабуть, мені б хотілося стати ближчою Святу по-справжньому. Аби цілував не через те, що так необхідно чи просто через невідомий потяг, який випадково виник на емоціях. Хочу, аби його дотики стали більшим, аніж дотики… забороненого хлопця. Він буквально заборонений. Я сама собі заборонила наближуватися до Лютого душею та серцем. Власноруч виставила бар'єр, бо чомусь певна, що він не такий вже простий, як хочеться мені. Хоча й моє серце певне у тому, що між нами щось відбувається, та розум чисто прояснює ситуацію й кричить червоним світлом, що це помилка.

Зітхаю, коли заходимо до класу й перше на що натикаюсь, це Ада, яка мило посміхається з лукавістю в очах та накручує своє кучеряве волосся на палець. Їй подобається уся ця ситуація, що вона знову тут й тепер у її владі знущання над такими, як ми з Олею. Дивлюся на своє місце, яке відразу за дівчиною й важко видихаю. Хочеться прямо зараз втекти кудись, щоб не сидіти там поруч з нею. Біля такої егоїстичної та гнилої людини не хочеться бути поруч. Не хочеться обпалюватися її гниллю, але йду… бо не має іншого виходу, тільки цей. Навіть пересісти не має куди, адже усі місця зайнято.
Підходжу до свого під прицілом її іронічного погляду, який не відпускає мене буквально. Сідаю, дістаю речі й стараюся не звертати ніякої уваги на цю дівчину. Але, у Ади точно інші плани на нашу «довгоочікувану» зустріч.

- То ти зі Святом? – здіймає брови кучерява. Бачу, що її й справді цікавить така інформація. Цікаво чому, адже вона ніби за Владом бігає, хоча й на Свята поглядає з обожнюванням.

- А є якісь проблеми? – фиркаю, а тоді підіймаю погляд зітхаючи. – якщо тобі так важливо це знати, то, так ми разом.

- Миленько… - підтискає губи, хмуриться та обертається. За мить повертається знову. – ти ж розумієш, що ти лише його забавка? - цідить, у спробі образити, або хоча б зачепити.

- А тобі що до того? – хмикаю, складаючи роздратовано руки на грудях.

- Просто, попереджаю, аби не обпалилася, — знизує плечима дівчина. - Свят не той хлопчик, у якого варто закохуватися. 

- Справді? Ти не хвилюйся за наш… вогонь, — спокійно кажу.

- Тобто? – хмуриться насупившись.

- У нас все серйозно, ми зустрічалися раніше, — для чогось брешу я. – до того, як я опинилася тут. Потім розійшлися, а потім зустрілись тут й… вогонь, буря, безумство. – кучерява щиро дивується, а тоді починає сміятися.

- То тепер стало зрозуміло чому ти тут, Оля й ти, — примружує очі. – мала бути лише одна, то ж, тебе влаштував його таточко…

- Що? Ні… я… - розгублено кліпаю. Чорт. На хріна я взагалі це сказала? Тепер усі будуть думати, що тут я тільки через зв'язок зі Святом.

- Ти сама вступила, — іронізує дівчина.

- Точно, — киваю впевнено, взявши себе у руки. – мені не потрібні зв’язки, бо на відміну від тебе, кучерява, у мене є мізки в голові, а не суцільна порожнеча, — хмикаю й стукаю пальцем по скронях. Ада гнівається й її ніздрі розширюються, сама ж повертається на власне місце та для чогось тягне руку до гори. Тільки потім розумію, що проситься до дошки. Хоче показати, що має мізки...

Дівчина вирішує задачу, а тоді повертається назад, впевнено посміхаючись.

- Бачиш? – нахиляється ближче. – у мене теж є мізки.

- Вітаю, — шепочу. – шкода, що їх не вистачило на те, аби стати розумнішою у плані моралі.

- Пішла ти… - знову гнівається та нарешті більше не лізе до мене протягом наступних уроків.

На перерві Оля каже, що з нами обідати буде ще й Еван. Я вже не дивуюся такому повороту, бо здається, вони знайшли один одного й у них щось зароджується, хоча… просто припущення.

Під час обіду до нас приєднується ще й Свят. Ми фактично не говоримо, але атмосфера того, що ми типу пара все одно складається. Оля про щось тихо говорить з Еваном та щиро посміхається хлопцю.

- Нехай тебе сьогодні Оля завезе, — нарешті говорить Свят. Чомусь мене це трішки лишає настрою.

- А ти?

- У мене плани… інші, — додає хлопець. Підіймаю запитально брови, не сказавши нічого. – не твоє діло, мишка.

- Ясно… Оль, — кажу голосніше. – я додому з тобою.

- Емм, ми… - мнеться дівчина.

- У нас побачення, тому… - трохи соромиться хлопець, а я здивовано відкриваю рота, тоді киваю.

- Отже, таксі, — зітхаю, а Оля хмуриться.

- Ми відвеземо тебе, — швидко говорить. – відвеземо ж? – вже звертається до Евана.

- Звісно, — сміється той. – твоя подруга – моя подруга. – Свят весело хмикає на це. Ця ситуація здається йому смішною? Дивлюсь на нього з докором. Мені взагалі не смішно, бо відчуваю себе якоюсь непотрібною. Мама мною не переймається щодо дороги, Свят взагалі відмовився, бо у нього справи, а Оля… в Олі особисте життя. Ні, я не засуджую свого «коханого» та подругу, але маму… маму – так. Вона навіть кишенькові інколи не виділяє, як зараз. Якщо, Еван не підвіз, то довелося б благати чекати водія, поки жінка  винесе йому гроші.