Глава 27

Сьогодні Свят не обідає із нами й це трохи засмучує, адже про вечірку я сказати не зможу, тому чекаю закінчення занять у надії, що хлопець відвезе за звичкою додому. Оля теж засмучена, бо надіялась, що у Евана на неї серйозні плани, а як виявилося насправді – то моя подруга стала приводом понервувати колишню.

Наступні уроки проходять досить швидко, тим паче Ада зі своїм Владом чомусь навіть уваги на нас не звертають, що досить дивно, та звісно ж це на краще.

Погода сьогодні теж не з найкращих, за вікном суцільна осінь, ллє дощ, ще й сонечка не видно. Хотіла увечері десь прогулятись, подумати, але як завжди все пішло не за планом. Та я навіть засмучуватися не стану, бо маю поговорити із мамою. Жінка нервувала за мене й це дуже приємно, а ще стало показником того, що все ж я для неї не така вже й байдужа.

- Про що замислилась? – штурхає Оля, коли виходимо із кабінету. Останній урок завершено, отже можна видихнути, бо скоро побачу Лютого й усе йому розповім.

- Не знаю, — стенаю плечима. – двоякі відчуття, за мене мама хвилювалася, — випалюю з легкою посмішкою на обличчі. – уявляєш? Мабуть, я їй не байдужа.

- Але ти сумна, — підмічає дівчина.

- Погода погана, а я хотіла прогулятися, а ще й Свят не обідав з нами, — сумно зітхаю. – я ж хотіла йому про вечірку розповісти.

- Не сумуй, — легенько сміється та дивиться кудись убік, коли виходимо на вулицю. – зараз і розповіси усе йому, — каже, а я проводжу поглядом за Олею. Там стоїть Свят. Як завжди біля свого авто та в окулярах, і не зважаючи на сильний дощ, не ховається у салон, а мужньо приймає на себе краплі. Хмикаю від цієї його впертості та цілую Олю на прощення, яка лишається чекати на свого тата.

Кутаюсь дужче в куртку та одягаю капюшон, а тоді швидкими кроками йду у напрямку хлопця. От чому він такий? Байдужий у всьому... Хіба буде нормальна людина стояти під такою зливою й просто удавати, що йому нічого не заважає та не напружує. Ще й окуляри від сонця начепив, якого зовсім не має. У цьому і є вест не святий...

- У тебе такий фетиш? – хмикаю та не чекаючи відповіді швидко залітаю у салон, обіймаючи себе руками. Хоча на дворі ще не дуже холодно, але після зливи відчутно.

- Фетиш? – іронічно гмикає, сідаючи слідом. Салон наповнюється черешнею, зараз вона ще більш відчутна.

- Ага, — буркаю. – на дворі жахлива злива, а тобі плювати на це й до речі, — виглядаю у вікно та обводжу коло пальцем. – сонця зовсім не має, а ти окуляри одягнув. З’їхав з глузду?

- Справді? А як же ти? – лукавить хлопець, змушуючи закотити мене очі. Ігнорую та починаю сміятися, бо він прямо таки випалює у мені дірку своїм поглядом, а тоді зривається з місця та лишає територію школи.

- Слухай, — обережно починаю, бо зовсім не знаю, як відреагує Свят на пропозицію. – Еван запросив Олю на вечірку...

- І? – здіймає брови. Схоже й справді не розуміє до чого хилю.

- Оля запросила мене, — продовжую я в надії, що зрозуміє.

- Ти відпрошуєшся у мене на вечірку? – не щиро сміється чим дратує. – я тобі не справжній хлопець, Дан, ходи куди заманеться, якщо ти про це.

- Що?... Я... ні, ти не правильно зрозумів, — фиркаю ображено. – як би хотіла піти, я б навіть не говорила тобі про це.

- Тоді у чому справа?

- Ходімо зі мною, — випалюю. – розвіємось, зблизимось та дізнаємося краще один про одного.

- Навіщо? – сухо питає. Бачу, що це не якась чергова гра хлопця, Лютому дійсно байдуже й це засмучує.

- Тобто? – хмурюсь.

- Навіщо нам це потрібно? Ми живемо ось так, тому не бачу сенсу зближуватись. Тим паче, там не буде когось зі школи, щоб удавати закоханих.

- Тоді... для чого ти взагалі приїздиш до мене? Забираєш на свої безглузді побачення до того озера, ще й цілуєш? – обурююся я.

- Побачення? – голосно сміється. – Дано, про що ти? Які в біса побачення? Нам просто комфортно удвох, от і все.

- Ясно... Тобто, ні?

- Ні, — коротко відповідає.

Я ображаюсь. О, так, я дуже ображаюсь на таку реакцію Свята, бо після того, що було між нами, його теперішня поведінка буквально – приниження. Цей хлопець же сам давав зрозуміти, що я не байдужа йому, казав, що чіпаю його серце й ця гра для нього важлива, а тепер же заперечує власні слова. Ледь стримую сльози образи, але тримаюсь. Як можу тримаюся, чекаючи, поки побачу на горизонті власний будинок. Ну й нехай, нехай не погоджується, нехай заперечує, що це нам не потрібно. Нехай живе своїм життям, а я житиму своїм. Більше не дозволю йому заповзти у душу й будувати там дурні мрії та фантазії.

Коли зупиняється поруч з будинком, вилітаю, наче ошпарена й кричу на останок тільки те, що може не приїжджати за мною уранці, та й взагалі, аби не їздив до мене й не викрадав на незрозумілі зустрічі, під час яких нам із Святом «комфортно». Тепер я точно зрозуміла, не святий не може стати святим...

Мама вже чекає вдома, навіть приготувала обід, тому ми разом обідаємо, розмовляючи про ситуацію, що сталась. Зараз нам і справді легко разом, якось не так. Відчуття такі, ніби мало статися щось таке, аби жінка зрозуміла, що я найрідніша людина для неї на усьому світі. Після обіду йду до кімнати та сідаю за уроки.

Так і проходить цілий тиждень, я не розмовляю із хлопцем, вперто ігноруючи його. Завжди обираю Олю й до кінця тижня їжджу тільки із нею та її татом. Навіть встигла скучити за такими нашими короткими подорожами. А, йому не байдуже, схоже точно ні, бо кожного дня приїздить вранці та чекає після занять, вперто надіючись, що поїду із ним. Декілька разів цей хлопець навіть приїздив увечері, аби забрати на чергове, та я не виходила, як би не хотіла.

Від вечірки не відмовляюсь, бо сама хочу подивитись що це, адже усі дівчата у моєму віці дають перевагу такому видові розваг. Тому відразу після школи збираюсь, обираючи красиву сукню та знаходжу мамині туфлі на підборах. У нас один розмір та й мами на благо не має вдома. Наношу легкий макіяж та заплітаю волосся. Хочу швидше вийти з дому перед приходом мами, аби жінка не спіймала мене у такому вигляді, інакше точно нікуди не піду.