Використана

Глава 35

Мотаю головою, аби привести себе до нормального стану й викинути з думок того Влада й шукаю очима Олю, яка вже чекає поруч з автомобілем свого батька. Дівчина пішла тоді, коли підійшов Ворон, аби дати змогу нам поговорити. На обличчі з'являється легка посмішка, тому швиденько крокую у їх бік.


- Добро дня, — вітаюсь з татом Олі. – вибачте, що довго, мене просто затримали, — вказую великим пальцем у бік школи.


- Нічого, Оля теж тільки підійшла.


- Ну що? Поїхали вже, — пищить подруга та плескає у долоні. – тільки, татко, спершу до Дани нас відвези, будь ласка.


- Як скажеш, — весело посміхається дядько Гена. – Ех, дівчатка, й коли ви встигли так вирости?.. – замислююсь та знизую плечима, а Оля ж навпаки радіє цьому.


Вдома беру у мами гроші на сукню, жінка трохи ображається, що такий вибір я робитиму не з нею, але… хіба це важливо? Тому стараюся не звертати на це уваги й повертаюся до Олі. Дядько Гена довозить нас під торговий центр та просить Олю зателефонувати, коли закінчимо із цим, а ще дає кишенькові, аби з'їли морозива чи випили кави.


- Ну все, тато, їдь, — стогне дівчина. – ми так ніколи сукні не купимо, бо поки даси настанов усі магазини зачиняться.


- Добре-добре, ідіть.


Дівчина хапає мене під лікоть та швидко прямує уперед, віддаляючись від батькової машини. Насправді я ніколи не розуміла Олю, бо у неї такий хороший тато, напевно б… як би я мала такого, я б любила його та проводила із батьком кожну вільну хвилину. Але натомість я маю лише маму, з якої стосунки не сильно хороші, хоча й змінилися у кращу сторону з недавніх пір.


- Не жорстоко ти з дядьком Геною?


- Тобто? – здивовано мружить очі.


- Ти… забудь.


- Данко, усі так спілкуються з батьками, ми ж не діти вже, — сміється вона. – про яку жорстокість йде мова?


- Не знаю, просто неприємно слухати, коли ти з ним так, як би я мала такого тата, як у тебе, напевно б і сукню обирала з ним, — легко посміхаюсь, фантазуючи, як батько допомагав з вибором.


- Ти так думаєш, тому що не мала ніколи батька, Дан, — обіймає мої плечі та сумно усміхається. – Але, це нормальна манера спілкування, повір. І, як би ти мала батька з самісінького дитинства, то сукню обирати із ним ти б точно не хотіла.


- Не знаю… мабуть, ти маєш рацію.


- А тепер до важливішого, — гмикає.


- Ти про що? – здивовано здіймаю брови, щиро не розуміючи Олю.


- Що з тебе хотів той Влад? – закочує очі дівчина. – Я лише чула краєм вуха перші слова, але не встигла зрозуміти про що йде мова.


- Я й сама не знаю чого він хоче, — важко зітхаю. – спершу просив вибачення, але сама розумієш, такі як він не здатні на такі вчинки.


- Розумію, а далі? Ви довго розмовляли, тому мені цікаво.


- Хотів підвезти додому й про щось поговорити, — кажу, стенаючи плечима.


- А це уже цікаво… - замислюється дівчина. – що йому від тебе потрібно і яка гра знову замішана тут?


- Не знаю, Оль… я нічого не знаю, — тру скроні пальцями. – я не хочу думати про це, хочеться якось відволіктися. До того ж скоро вже випускний, а далі…


- Ти не побачиш жодного з цих хлопців.


- Точно, — нещиро посміхаюсь. – ходімо вже обирати сукні.


Ми довго ходимо бутиками у спробі знайти щось нереально красиве, аби не виділятися на фоні інших дівчат. Звісно, ми розуміємо, що наші фінанси не дозволять купити сукню відомих брендів, але хіба бренд це головне? Після двох годин примірок та нервів, врешті Оля обирає собі сукню у підлогу ізумрудного кольору з відкритими плечями. Вона справді красиво підкреслює усі форми дівчини, та робить її принцесою. А я зупиняю свій вибір на довгій сукні сірого перламутрового кольору. Вона здається мені ідеальною, та й ніби шилася саме під мене, тому щасливі йдемо їсти морозиво.


- Буду телефонувати татові, аби забрав нас, — каже дівчина. – бо, насправді я так втомилася ходити бутиками. Це й справді забирає усі сили.


- Тоді ти їдь, а я ще прогуляюсь. Тут недалеко до дому, тому…


- Точно? Вже пізно на вулиці, — з осторогою каже дівчина.


- Мені це необхідно, Оль, — важко видихаю. – до того ж це не вперше.


- Ну добре, тоді до завтра.


- Бувай, — вичавлюю легку посмішку та цілую подругу у щоку, а сама виходжу з торгового центру та прямую у бік улюбленого мосту.


Не знаю що зі мною, справді, бо точно усвідомлюю, що такого бути не має. Я не маю страждати через хлопця, який фактично був мені ніким, лише декілька поцілунків та краще відношення ніж до інших зробили своє діло… я втратила контроль та закохалася. А тепер… тепер мене ламає, буквально й без перебільшень, кожної секунди я відчуваю цей тупий біль, який з'їдає із середини.

Хочеться вити від болю й провалитися десь у невідомість, щоб не відчувати нічого, не пам'ятати, а просто жити, бо зараз… я точно не жива. Клятий Свят спромігся вибити життя із мого тіла й залишити лише оболонку, яка вимушена страждати, спостерігаючи, як кожного дня він цілує та ніжить іншу. Ту, яка точно цього не заслуговує, тоді… чи заслуговує сам Свят на мене? Напевно, ні, адже й він не святий, якщо зумів закохатися у Аделіну, зумів прийняти її гріхи та покохати щиро так, віддаючи усі рештки свого розбитого серця у її гнилі долоні.


За роздумами, не помічаю, як опиняюся на мості, який просякнутий спогадами. спогадами з ним… бо тут ми вперше зустрілися поза межами школи, звідси й почалася моя клята прив'язаність та закоханість. Тут я загубила себе… він загубив. Ми разом. Сльози самі виступають на очах, а я не в змозі їх стримувати. Мною кидає від гами відчуттів. Мені образливо, боляче, а ще… ще дратує сама ситуація, бо ми навіть не поговорили. Не обговорили нічого, а я злякалася зізнатися у власних почуттях. Всі ці місяці мене цікавила лише одна відповідь на запитання, чи була важливою йому я? Тут занадто важко відповісти, бой ого поведінка говорила про це, вона буквально кричала, а вже за декілька днів, вона говорила про зовсім інше. Обманювала… але коли? Невже так легко переключитися з однієї дівчини на іншу, чи всі його ніжності, поцілунки були лише прикриттям, аби закохати мене у себе й щоб наші відносини здавалися реальними для інших. Тільки, якщо це так, то не святий нічим не поступається своїй дівчині, бо він навмисно розбив серце іншій… мені.

Не помічаю, як промайнув час, з роздумів вибиває лише телефонний дзвінок. Дістаю із сумки мобільний, 3 пропущених дзвінки від мами. Чорт, невже я так задумалася, що навіть не чула музики? Швидко передзвонюю та ставлю пакет із сукнею на землю, аби витерти сльози.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше