Глава 39

Наступний місяць для мене проходить швидко та не так сумно, як було це попередньо. Влад увірвався у моє життя саме у той період, коли це було потрібно, тому я тепер точно певна, що доля розставляє свої корективи, а ще… ще він щиро розповів, що кохає Аделіну, тому й хотів допомогти мені, бо знає, що відчуваю я.


Ми часто ходили гуляти, а ще домовилися разом піти на випускний, типу як пара, але друзі. Якось так, та й байдуже, як смішно це звучить, але разом нам добре. Ворон навіть костюм собі купував під колір моєї сукні та навчився танцювати, аби скласти мені пару. А ще, ще познайомив мене зі своїми батьками, а я його з мамою. Напевно, це були б ідеальні відносини хлопця та дівчини, але… тут справді не має кохання, лише дружба.


Свят частково покинув мою голову, звісно, я й досі його кохаю своєю божевільною любов’ю, але тепер я щаслива за них. Якщо Ада кохає його по-справжньому, то нехай будуть щасливі. Хоча… кого я обманюю, мене й досі дратують їхні відносини, а ще роблять дуже боляче. Влад навіть пропонував нам зіграти закоханих та перевірити Свята на щирість почуттів, але… я відмовилась, мені вистачило і тієї гри із самим Святом.


- Привіт, мала, — обіймає плечі Влад, коли бачить мене перед уроком. – готова прощатися з усім цим?

- Як ніколи, — сміюсь. Вже наступного тижня у нас екзамени, а наступної суботи той самий довгоочікуваний випускний, який розставить усі крапки та викине непотріб із мого життя. – привітики, — цілую хлопця в щоку.

- Слухай, Данко, — починає він та підтискає губи. – пам’ятаєш наші конфлікти, як ти тільки з'явилася тут?

- Ага, обізвав мене лес бійкою. А ще постійно підставляв ніжку та ображав словами, — стенаю весело плечима. – хіба таке забудеш?

- А ти ненавиділа мене та колола навзаєм словами, — щиро посміхається та притискає мене міцніше. – так дивно, тоді я й подумати не міг, що ти станеш моїм світлом. Здається, саме на тебе чекала моя доля, аби підкинути в життя таку подругу. Щиру, добру та найкращу.

- Не лести мені, Владе, — сором’язливо посміхаюся та легенько б'ю хлопця кулачком в груди.

- Що будемо робити після випускного? – трохи розчаровано запитує Ворон.

- Не знаю, вступимо до вишів та будемо навчатися.

- Ти не зрозуміла, — заглядає в очі. – що ми будемо робити один без одного? Знаєш… просто, я не думав, що зустріну друга у цій школі. А тепер розумію, як мені пощастило із цим, і я зовсім не хочу цього втрачати.

- Я теж… справді.

- То може до одного універу? – зажмурює очі та з надією чекає відповіді.

- Не знаю, все можливо, — посміююсь. Я й справді не знаю, як буде далі і чи взагалі зможу лишитися у цьому місті та й загалом країні. Мені хочеться змінити своє життя на сто вісімдесят градусів та внести якісь корективи. Цей рік він здорово змінив усе та буквально перевернув мій світ шкереберть.

- Ти досі не забула про нього? – обережно запитує хлопець.

- Ні, — відповідаю щиро. – хіба можу? Я не знаю, що зі мною, Владе. Справді, раніше я ніколи не кохала й не думала, що можна ось так. Віддатися усією душею, хоча за фактом ми й парою не були, все було заради Аделіни. – так, я вже давно розповіла Владові про те, що Свят був зі мною не щирим.

Влад хмуриться та обіймає мене так ніжно, як не вмів робити ніхто окрім нього. Він вміє заспокоювати й інколи навіть здається, що ми справді створені одне для одного, але все впирається у кохання, якого між нами не має.

Ми ще стоїмо декілька хвилин ось так, а тоді після дзвінка йдемо до класу. Тепер Влад сидить переді мною, а Ада на місці Ворона. Так, вони змінили місця, бо для всіх такий розклад був ідеальним. Оля теж змінила думку щодо мого нового друга й тепер вони навіть спілкуються та знайшли спільну мову, ми навіть інколи гуляємо усі разом.

Перший урок у нас зазвичай у цей день проводила директорка школи, але сьогодні її довго не було. Жінка очевидно запізнювалася, а таке виключено із норми законів школи, тому стало тривожним дзвінком, бо щось точно сталось.

- Адо, ну й де твоя свекруха? – пожартував хтось із класу й всі почали сміятися, окрім мене, Влада та Олі, звісно. Дівчина засоромилась та опустила погляд на зошит, а тоді до класу увійшов якийсь чоловік, якого я точно не бачила раніше. А ще… поруч із ним стояла моя мама, чорт забирай.

- Доброго дня, шановні студенти, — привітався він та кивнув головою. На вигляд йому було близько сорока… сорока п’яти. – я засновник цієї школи – Лютий Віталій Олександрович.

- Свекор намалювався, — знову прошепотів хтось із учнів, але цього разу клас не сміявся. Аделіна здавалася дивною, вона більше не соромилася, а навпаки посміхалася та уважно слухала чоловіка.

- Від сьогодні у нашій школі новий директор, тому прошу вітати, чудову жінку та педагога – Філатову Світлану Василівну. – хмурю брови, а ще ловлю на собі дивні погляди Олі та Влада, адже вони точно знають, що це моя мама. Тільки потім помічаю ще й погляди усіх інших, адже «Філатова» трохи дивний збіг. Ловлю мамину посмішку, а тоді осудливо стараюся зловити у її погляді відповідь, та тільки її не має. Звісно, я знала, що моя матір педагог, але вона ніколи й не працювала за фахом й трохи дивно відразу у директори, та ще й на місце дружини власника школи. Чорт…