Глава 52

Після того, як до палати приходить та жінка, що привела мене сюди, я виходжу та декілька хвилин чекаю в коридорі. Вперше за години проведені тут, я спокійна, бо Влад живий й принаймні йому нічого не загрожує. От тільки, мене хвилює те, як усе сталося й чому так сталося, бо знаю точно, це усе моя вина і тільки моя.

Коли лікарка виходить, відразу заходжу до палати й сідаю поруч. Мовчу. Довго мовчу, бо не знаходжу потрібних слів. Лише торкаюся кінчиками пальців руки хлопця й заглядаю у темні очі.

- Пробач мені, - хрипло шепоче Влад.

- Все минулося, - легко посміхаюся та зітхаю. – як це сталося?

- Коли я відвіз тебе, - починає та відразу робить паузу й відводить погляд. – хотів побути наодинці, розібратися із думками й відпустити... ту ситуацію.

- Відпустив? – трохи розлючено хмикаю.

- Відпустив... – протягує. – я... я сам не зрозумів як це сталося. Вже був вечір, темрява й я, буквально, втратив контроль над кермом. В думках пульсували спогади й це трохи колихнуло емоції, - хмикає. – витиснув газ й забувся, що я на дорозі, а далі... червоний й я не встиг загальмувати.

- Хтось ще постраждав? – з острахом запитую.

- Ні, - зводить брови та кривиться від болю. – я вивернув кермо й вписався в відбійник, інша машина ціла. Ніхто не постраждав більше.

- Добре, але... тебе однаково судитимуть?

- Мали б, - облизує сухі губи. – та тільки батько не дасть зіпсувати свою репутацію.

Як би несправедливо це не було, але мені стає легше. Я не хочу, аби Влада судили. Звісно, він сам винен у цій ситуації, винен, тому що не мав би взагалі сідати за кермо у такому стані, але й моєї вини тут не менше. Я хоча б мала дати йому сказати про... свої почуття. Мала б вислухати й зрозуміти, обговорити це.
Кладу свою голову поруч із головою Влада та обережно гладжу синці хлопця на обличчі. Мені так шкода, що ця вечірка обернулася для нас трагедією. Я поцілувала його через свій егоїзм, і ось, результат. Він тут, у ліжку з переломом руки, струсом мозку та купою синців.

- Дано, - починає хлопець. – то ти справді... кохаєш мене?

Відчуваю, як щоки червоніюсь від сором’язливості. Опускаю погляд й врешті роблю маленький кивок головою. Так, це правда, до мене дійсно прийшло усвідомлення справжніх почуттів, всупереч усьому, я знаю, що нас пов’язує щось більше, аніж просто дружба.

Помічаю, як Ворон посміхається й водночас морщиться від болю.

- Ти у цьому впевнена? Впевнена, що це не почуття жалю?

- Що? Ні, звісно – ні, - заглядаю у його очі та мотаю головою. – шкода, що для розуміння цього мені знадобився такий трагічний поштовх.

- Я щасливий... – ледь шепоче та тягнеться пальцями до мого обличчя, а тоді легко гладить вилиці, повільно опускаючись до губ. – щасливий знати, що тепер ти моя.

- Я боюсь... – так само тихо кажу. Я й справді боюся того, що все змінюється шалено стрімко.

- Не бійся, маленька, - посміхається. – я завжди буду поруч із тобою. Завжди.

Обіймаю обережно Влада, аби не заподіяти йому болю й втрачаю облік часу, бо не рахую тих хвилин, які ми проводимо мовчки. Зараз мені просто добре, бути тут поруч із ним та знати, що усе минуло. Що тепер я нарешті знаю, що відчуваю насправді, й прямо зараз... я стала справжньою дівчиною чудового хлопця.

- Там ще твоя мама, - врешті кажу, бо згадую, що й вона теж хвилюється за свого сина.

- Побудь ще декілька хвилин, а тоді позвеш маму, - благально дивиться та якось міцніше стискає мою долоню. Так, що не можу відмовити.

Декілька хвилин минають занадто швидко й з цієї казки потрібно шукати вихід. Я розумію, що не можу забирати увесь час Влада, оскільки є ще й його батьки, тим паче він тільки прокинувся.

- Я піду, мама твоя точно хвилюється. Це неправильно, що я відбираю час. – хлопець розуміюче киває й легко натягує губи у посмішці.

- Ти повернешся?

- Звісно повернуся, - закушую губу та відпускаю долоню Влада, даруючи ніжний поцілунок у щоку.

Насправді зовсім не маю бажання залишати його, але розумію, що так правильно, тому виходжу з палати та йду коридором до своєї мами та мами Ворона.

- Він прийшов до тями, - повідомляю й легко обіймаю спершу жінку, а тоді свою маму. – все вже минулося, хвилюватися ні за що.

- Хвалити Бога, - тремтячими губами каже мама Влада. – дякую тобі, Даночко за усе.

- Не має за що дякувати, - тітка Оксана потирає моє плече та зникає за межами коридору, прямуючи до сина.

Влад

Вона кохає мене... Здається, я навіть щасливий, що все склалось отак й та аварія, я навіть вдячний їй, бо саме вона дала зрозуміти Дані, що я важливий для неї. Досі не віриться, що все змінюється настільки стрімко, ще вчора ми говорили про те, що ми друзі й залишаємо усе як є, а вже сьогодні ця дівчина була поруч, торкалася мене, обіймала та говорила про кохання.

Після Дани лишається приємний персиковий аромат, який осів у кожному кутку палати, це навіть добре. Ніколи не любив лікарні, бо вони напружують, вбивають віру у власну силу.

- Синку, - мама несподівано вривається до палати й мчить до ліжка. – як ти так? – схлипує. – що сталося у тебе? Ти ж завжди справлявся з керуванням авто.

- Мам, не починай, - прошу. – усе гаразд, усе минулося.

- Боже... скільки синців на обличчі, - закриває рота рукою та мотає головою. - я поговорю з татом, аби заборонив тобі взагалі сідати за кермо. – суворіше каже, розглядаючи синці. Тато... тато, йому не потрібен ні я, ні мама. У нього давно коханка, і все, що переймає чоловіка – власна репутація.

- Ма, ти ж розумієш, що дорога це моє життя? Заспокойся, чуєш? Усе минулося, у кожного бувають такі ситуації, й навіть те, що ти завжди робиш добре, інколи виходить не зовсім.

- Це через Дану, так?

- Ні, до чого тут Дана? – мотаю головою.

- Ти її кохаєш, а вона вбачає у тобі друга, хоча... сьогодні ця дівчинка була іншою. Вона так хвилювалася за тебе, що на ній лиця не було.

- Ні, ми більше не друзі, - облизую сухі губи.

- Тобто?

- Вона моя дівчина, мам, - легко посміхаюся від усвідомлення. – моя...

- Тато буде проти, Владику, - сумно зітхає жінка. – ти ж знаєш, які у нього пріоритети.

- Знаю, тільки мені начхати. Він більше не буде командувати моїм життям. Не цього разу. Не тоді, коли я по-справжньому щасливий. Я не відпущу її, ні за що.

- Я знаю, синку, - шепоче та гладить мою долоню. – як ти складатимеш іспити з переломом?

- Якось складу, не хвилюйся, - заспокоюю жінку, а тоді ми просто довго мовчимо.

Мені жахливо не вистачає Дани, не знаю що це. Хочеться просто, аби ця дівчина завжди була поруч й ніколи не відпускала моєї руки. Хочеться скласти іспити та втекти разом із нею десь на іншу частину планети, де більше не буде Ади, Свята та усіх, хто б нагадав про усе погане, що було тут, у цьому ліцеї, так обов’язково буде, я знаю точно. Ми складемо іспити та вступимо до одного навчального закладу й більше ніколи не залишимо один одного.