Глава 59

- Не брешу, - каже. – я ніколи не брехав тобі, з першого дня нашої дружби не брехав. Я відразу ж зізнався для чого зв’язався із тобою. Аби ти хоча б дала пояснити, аби лишилася ще на день, а не відразу втекла, як маленька ображена дівчинка. Чи ти гадаєш, тоді, коли ти мені відмовила у коханні, я просто так страждав? Ні! – гиркає, досі тримаючи мої плечі. – ні, чуєш?! Ти хоча б думала своєю головою, коли псувала наше щастя? Ти сама втекла, не вислухала, не зрозуміла. Дано, ти приховала мою власну дочку! – хмикає та  посміхається. Відпускає мене, запускаючи пальці у волосся.

- Я... мені було важко, боляче...

- Де у тебе балкон?

- Що? – хмурю брови, не розуміючи. – навіщо.

- Мені необхідно покурити.

- Ти не палиш, - шепочу.

- Вже палю, - хмикає. – знаєш, ще й випиваю. Ти зіпсувала життя не тільки собі, і страждала теж не сама. Ти навіть на секунду не думала про мої почуття, не думала, що мені теж було боляче. Не думала, що кохаю тебе. Ти просто обезцінила моє кохання, Дано. – мені стає важко та противно. Противно від самої себе, бо я дійсно втекла. Просто втекла, не вислухавши, не поговоривши. Втекла на цілих п’ять років, фактично викресливши власне щастя зі свого життя. Я так боялася повернутися у рідне місто, боялася побачити Влада із Адою, бо точно була певна, що це можливо, адже Свят був вільним. Гадала, що своєю втечею дала шанс на відносини Аделіни й кохання усього свого життя. Тільки тепер розумію, якою дурною була, але... чи зможе він мене пробачити?.. тепер, після цілих п’яти років життя.

- Я боялася... – обережно починаю. – розумієш? Як би ти ще й сказав мені у вічі, що кидаєш... що кохаєш її, а я була лише якимось міражем на невизначений термін. Я занадто боялася, бо кохала тебе понад усе. Мені було страшно повернутися у рідне місто, бо я гадала, що одного разу побачу тебе із нею, а сама із нашою дочкою спостерігатиму за вашими щасливими відносинами. Я не могла цього допустити... не могла, Владе.

- Тобто, у тебе був тільки один розклад ситуації, так? Моя зрада, використання тебе? Чому ж? Хіба, я був нещирим із тобою? Хіба давав привід? Я марив лише тобою, Дано. І, коли ти втекла, п’ять років поспіль я не розумів чому. Перебирав тисячі причин, але жодній не міг дати ради, не мав пояснення. Я жадав знайти тебе, зрозуміти, у чому проблема. А, понад усе, я лише хотів побачити тебе...

- Стій, - зупиняю його. – гадаю, ми ще матимемо час поговорити про це. Там, за дверима, твоя донька. Вона не знала свого тата, й я вважаю, що їй дуже цікаво познайомитися. Тільки... не будемо поспішати, нехай вона краще пізнає тебе, а вже тоді...

- Ти не втечеш від розмови, - шипить та крокую до дверей, за якими ховаються батьки та Машка.

Влад опускає ручку та затамовує погляд на дівчинці у руках моєї мами. Вона також розглядає свого батька, якого бачить уперше. Здається, Маша взагалі не знала, що таке «тато» й хто це. У нас раніше ніколи не заходила розмова про це, вона ніби розуміла, що мені буде боляче, хоча й ще зовсім маленька дитина.

- Мамо, - Маша вибиває з роздумів. Дивлюся на неї, але дівчинка досі вперто втуплює зацікавлені очі на Влада. – Владик мій тато, так? Бабуся сказала, що він тато, - переводить погляд на мене. Не знаю, що відповісти, я хотіла не поспішати так, бо гадала, що моїй дочці це завдасть травми, але вона набагато доросліша, аніж здається.

- Я... – починає обережно Влад. – я справді твій тато, Машо. – затамовую подих й не можу вимовити й слова. Не думала, що їхнє знайомство буде таким. Та й взагалі, якщо бути відвертими, я не припускала, що воно взагалі колись відбудеться. Швидше, коли б Маша виросла, я сказала б, що тато загинув чи щось на кшталт цього, але... але все ось так, і все не за планом.

Донька досі розглядає мене, чекаючи підтвердження слів мами та Влада, а я лише киваю. На більше, здається, не здатна.

- То ти приховувала його? – зацікавлено запитує.

- Ні... я, Машо, все складно, справді, - обережно кажу. – ти ж не ображаєшся?

- Мама не приховувала мене, - посміхається Влад. – просто я... твій тато, зробив їй боляче колись. У минулому.

- То ти поганець, так? – хмурить брови та обіймаю мою матір. – моя мама хороша, а ти її образив.

- Ні, Машо, - вже додаю я. – Влад... тато не хотів мене ображати, а я його неправильно зрозуміла.

- То через вас двох, я не знала свого тата цілих п’ять років?

Переглядаємося із Владом. Я стенаю плечима, а чоловік каже:
- Виходить, що так.

- Ти пробачиш нам?

- Не знаю... для цього мені необхідно краще пізнати Влада.

Помічаю, що Владу боляче від того, як називає його дочка, але потай сподіваюся, що усе зміниться з часом. Звісно, вона не знала його раніше, як і того, хто такий тато взагалі. Їй потрібен час... просто час, і ми усі це розуміємо.

Машка наступні дві години тероризує Влада, розпитуючи його, як там, за океаном, і що він взагалі робив без нас. Моя маленька, але така доросла донька занадто допитлива. Посміхаюся, дивлячись на них. Здається, усі п’ять років я мріяла про таке життя, але сама ж все і зіпсувала.

- Вона чудова, - стверджує Влад, коли приходить на кухню за морозивом для доньки. – така допитлива та непередбачувана. Як ти... ти теж була такою. Відчайдушною, сильною духом. Ти нічого ніколи не боялася, не соромилася. Здається, за це я тебе й покохав тоді.

- Ось морозиво, - всовую його у руки чоловіка. – знаєш, пробач мені. Я була не права й зробила тоді дуже велику помилку, зіпсувавши цим наше життя.

- Можливо, все ще можна виправити?

- Не знаю, чи ти коли-небудь зможеш пробачити... – я й справді сумніваюся. Зараз Влад може вчинити імпульсивно, думаючи, що досі кохає мене. Але, потім... потім почнуться спогади, докори та образи.

- Поговоримо ще про це пізніше? Час від нас не втече, правда ж?

- Так, - киваю. – біжи, вона чекає на тебе.

- Точно, - легко посміхається. – моя дочка, так? Моя. – запитує та сам підтверджує, ніби не може повірити, що Машка й справді є на цьому світі. Така доросла та його. Наша. Звісно, вона наша.

- Дано, - на кухню заходить мама та замикає за собою двері. – пробач, що привезла його із собою. Просто... він не міг без тебе, він би знищив себе, як би ще минуло роки зо два.

- Мам, - легко посміхаюся та обіймаю її. – знаєш, дякую тобі, що зробила це без мого відому. Я б ні за що не дозволила тобі зробити це, але зараз... коли Маша така щаслива поруч із Владом, а він... він розповів усю правду. Здається, саме це нам було необхідно. Розмова.

- Ти вчинила занадто імпульсивно тоді, - сумно каже жінка. – ти знаєш, Влад кожного дня приходив під наш дім. Кожного дня випрошував твою адресу, або хоча б номер.

- Ти не казала, - обурююся.

- Ти не давала цього сказати, - стенає плечима. – як тільки я починала про Влада, ти грозила, що завершиш розмову. – тепер розумію, що дійсно робила це.

- То він не був із нею?..

- Не був, - мотає головою. – він не був ні з ким, Дано. Буквально.

- Я теж... теж не була.

- То хіба це не справжнє кохання? – легко посміюється жінка. – він хороший хлопець, і я ще тоді тобі казала.

- Я винна перед ним, - важко зітхаю та обіймаю маму. – боюся, що не пробачить.

- Пробачить, Дано. Звісно, пробачить. Ви й досі кохаєте один одного, до того ж у вас чудова донька.

- Так, - киваю головою, усміхнувшись. – здається, вона полюбила Влада відразу.

- Він її батько... Як по-іншому?

- Можливо, ти й маєш рацію... – зітхаю та йду до кімнати з донькою та Владом. – то що? До парку розваг?

- Ага, - махає головою донька. – ще питаєш, ми із Владиком поїдемо на американських гірках.

- Боюсь, що тата туди не пустять, - сміюсь та дивлюся на хлопця.

- Тоді він просто подивиться, - стенає плечима дівчинка.