Глава 11

Ватними ногами зайшла до будинку. Батька знайшла у столовій за вечерею. Побачивши її, змарнілу і бліду, він одразу підвівся та пригорнув доньку у свої обійми:

- Як ти? Оговталася трохи? Як Максим?

Уляна проковтнула гіркий клубок, що тиснув у горлі.  Знала, що має зізнатися, проте як це зробити не уявляла. У батька хворе серце, не хотілося б завдавати йому шкоду. Видавила з себе слова, які хриплим голосом пролунали кімнатою:

- Лікар сказав, що загрози його життю немає. Я так налякалася. Це було попередження для мене.

Батько злегка відхилився та поглянув у її очі, ніби в них шукав відповідь. Вони сіли на диван й Уляна розповіла і про записку, і про смс. Змовчала лише про Омеляна. Хоч підозри стосовно нього нікуди не поділися, але їй не хотілося бачити його за ґратами. Вона знову проігнорувала поклик розуму, довірившись своєму серцю. Андрій Романович нахмурив лоба:

- Я все вирішу. Це Соловський балується, не хвилюйся. Цього разу він зайшов надто далеко. Мої хлопці швидко навчать його манерам.

- Віртуоз вийшов із в`язниці. – Голос Уляни звучав надто тихо. Десь на підсвідомому рівні, вона сподівалася, що її не почують. Минуле ще досі важким тягарем сидить на душі. Візити до психолога допомогли, але зараз, дівчина боялася, що все може повторитися знову, але цього разу Крука не буде поруч, щоб її врятувати. У кімнаті пролунало питання:

- Звідки ти знаєш?

Пояснити свою обізнаність і не повідомити про Омеляна було важким завданням. Зрозуміла, що сказала зайве, але відмовчуватися немає сенсу. Промовила перше, що спало на думку:

- Я в інтернеті статтю бачила.

Батько підвівся та підійшов до вікна. Одного разу він уже недооцінив своїх ворогів і позбувся дружини. Вдруге повторювати своїх помилок не збирався. Розвернувся до Уляни та виголосив своє рішення:

- Поки я не з`ясую все, не ходи сама. Нехай з тобою скрізь ходить Павло.

- Ні, я не хочу, щоб за мною стежили, не хочу боятися своєї тіні. Якби вони бажали мене вбити, то вже убили б. Їхня ціль – залякати нас, а ми покажемо, що не боїмося. Гадаю, вони скоро самі себе викажуть.

Добре подумавши, Андрій Романович погодився з донькою. Проте, відпустити її без нагляду не міг. Вирішив найняти нового охоронця, щоб стежив за донькою на відстані, без її відома.

Уляна хотіла відразу піти до своєї кімнати, але батько таки вмовив її повечеряти з ним. Бачив, що втомлена та знесилена, але не міг відпустити доньку голодною. Не в змозі відмовити Андрію Романовичу, Уляна глянула на сервірований стіл, і зрозуміла, що справді зголодніла. Живіт неприємно забурчав, а очі вже поїдали вечерю, яку накрила прислуга.

Після вечері виснажена, але сита Уляна подалася до своєї кімнати та, важко зітхнувши, впала на ліжко. В цей момент їй хотілося забути про всі проблеми та жити розміреним щасливим життям. Вона згадувала своє дитинство, у якому батько балував її як справжню принцесу, тоді юні роки, які минали щасливо, поки не зустріла Омеляна. Ось і зараз, все було б добре, якби не він…

Думала, що не засне, але пережиті емоції та хвилювання перемогли. Сама не помітила, як поринула в глибокий, але неспокійний сон.

Уляна відчула себе знову маленькою татовою принцесою, яка сиділа у своїй кімнаті, чекаючи його з роботи. Мати готувала вечерю і Уляна вирішила спуститися до неї. Дівчинка тримала в руках свою улюблену рудоволосу ляльку та весело наспівувала їй пісеньки.

- Улю, - звернулася до неї ласкаво мама, - подай мені огірочки.

Дівчинка зраділа, що може допомогти і миттю, підстрибуючи, принесла їх зі столу. Вона весело щебетала, запитуючи матір про все на світі, поки цю гармонію не перервав жахливий стук у двері.

Уляна чітко бачить, як заходить чоловік і чомусь боїться його. Вона ховається за диваном та споглядає за всім, що відбувається, зі своєї схованки. Його обличчя розмите, невиразне, майже невидиме. Вона мружить очі, приглядається, намагається запам’ятати, але все даремно, наче його образ навмисне стерли з її голови. Незнайомець кричить на маму, але Уляна не чує розмови, немов у всьому світі вимкнули звук. Жести вказують на сварку, а тоді чоловік витягає пістолет та робить один постріл…

- Мамо, - прошепотіла Уляна та прокинулася зі сльозами на очах. Знову цей клятий та незрозумілий сон, який переслідує з дитинства. І вкотре ті ж емоції, наче це відбувалося вчора. Дівчина намагалася заснути, але вдалося поринути лише у напівдрімоту. На ранок почувала себе вичавленою та засмученою.

Уляна вмилася, одягнула легку бежеву сукню, тоді спустилася у вітальню на сніданок. Батька не було, тому швидко впоравшись з їжею, відправилась з водієм до Макса. Прихопила йому фруктів та бульйон, який приготувала кухарка.

Приїхавши до лікарні, поспішала на потрібний поверх, щоб скоріше побачити коханого та поговорити з лікарем. Біля палати сидів Омелян, який, помітивши її, одразу ж підхопився на ноги.

- Я розмовляв з лікарем та був у Макса, - швидко заговорив, наче виправдовувався. – З ним все буде добре.

- Я теж хочу поговорити з лікарем, - Уляна не зупинилася, а швидко пішла в ординаторську. Бажала спочатку випитати все у лікаря, а вже тоді побути з коханим.