Глава 14

     Наступного ранку Омелян вкотре прокручував розмову з Віртуозом та роздумував над планами, які намагався втілити. Почув, як Макс розмовляє з Уляною по телефону і хотілося жбурнути чимось об стіну, щоб не чути цього «сонечко» та «кохаю». Ніколи нікого настільки сильно не ревнував і не міг заспокоїтися. Намагався не думати про неї, викинути з голови, відступити, але вона була всюди перед очима та навіть у снах. Не розумів, як завоювати її довіру знову, як змусити відкритися та віддатися своїм почуттям. Той, у кого ніколи не було відбою від дівчат, не міг завоювати ту єдину, яка забрала серце та душу.

      Вийшовши на кухню, почув як Макс розпитує її про концерт, заспокоює, щоб не хвилювалася й запевняє, що обов’язково прийде. Згадав скрипку, якою так вміло маневрувала Уляна і перед очима враз промайнув спогад з минулого.

Три роки тому

Омелян задумано розмішував гарячий чай, коли почув тужливу музику скрипки, що доносилася з підвалу. Одягнув чорну маску, тихо відчинив двері та завмер на найвищій сходинці, не наважуючись пройти далі. Перед очима постала Уляна, яка стояла та виводила сумну мінорну композицію на скрипці. Її рухи були впевненими й плавними водночас. Розвернута вбік голова затиснула музичний інструмент на плечі, одна рука притримувала гриф, тендітні пальчики бігали по струнах, а інша майстерно володіла смичком. Ноти наче утворювалися самі, перетворюючись у божественну музику небожителів. Дівчина заплющила очі й склалося враження, що вона грає не у холодному підвалі, а на найвідомішій сцені світу. Здавалося, то її душа співає сумну пісню та благає про допомогу. Наче скрипка – це єдине, що залишилося в неї від колишнього життя. Різкий рух смичка і музика стихла. Уляна розплющила очі та перевела погляд на свого викрадача:

- Що? Вже й грати не можна? Скрипку ви залишили, от я і подумала, що це не заборонено.

- Не заборонено – Омелян ледь усміхнувся та почав повільно спускатися сходами. – Ти чудово граєш, прекрасна мелодія.

- Це Моцарт, Друга частина подвійного концерту.

Дівчина опустила скрипку додолу та звільнила своє плече від легкого тиску музичного інструменту. Вона продовжувала міцно тримати її у своїй руці, ніби боялася, що чоловік відбере останню радість у житті.

- Ніколи не думав, що мені сподобається музика скрипки. Ти привчаєш мене до високого мистецтва. – Омелян підійшов до неї надто близько. Викрадач повільно простягнув руку та легенько доторкнувся до її ліктя. - Ти тремтиш. Боїшся мене?

- Тут холодно.

Уляна намагалася не показувати свого страху, але чоловіку здалося, що насправді тремтіння викликав і холод, і він. Омелян поглядом пробігся звабливим тілом своєї заручниці. Легенька біла сукня в дрібні чорні горошини аж ніяк не зігрівала, а блакитна джинсова куртка, теж не надто зберігала тепло. В якусь мить йому стало шкода дівчини. Непотрібне почуття жалю з`явилося раптово і проганяло образу, яка затаїлася на цю дівчину. В глибині свого серця розумів – вона не винна, що є донькою свого батька, так само як і він не обирав собі матір. Омелян роками ненавидів все сімейство Плахотнюків, звинувачував їх у смерті матері та своєму сирітському існуванні. Він сердився на Уляну, адже якби вона не народилася, все могла б бути інакше. Але зараз, ця дівчина здавалася такою беззахисною та невинною, що  уся ворожість до неї, яка весь час накопичувалася у душі, почала зникати.

- Гаразд, зараз принесу тобі ковдру.

Поки захоплення цією дівчиною не затуманило розум, різко розвернувся та попрямував до дверей. Швидко переступав через сходинки, бажав якнайшвидше опинися за дверима, щоб не бачити ці тужливі карі очі, які породжували почуття жалю і симпатії у його черствому серці. Відкрив холодильник та просканував його поглядом на наявність делікатесів. Шкода, що у ньому крім пляшок пива майже нічого не було. Зараз би не завадила наявність смачного тістечка для дівчини. Розчаровано закрив дверцята холодильника. Зі своєї кімнати взяв теплий плед, а з кухонного столу гарячий чай, який робив для себе, і спустився до підвалу.

Уляна сиділа на старому пожовклому матраці з плямами, а поруч лежала скрипка. Наче найбільший скарб у житті, цей музичний інструмент займав більшу частину імпровізованого ложа, ніж тендітна дівчина. Омелян наблизився до неї впевненими кроками та простягнув чашку з гарячим чаєм:

- Випий, загрієшся.

Заручниця з недовірою взяла кружку. Пити вона не поспішала, охопила горнятко долонями та розправила пальці, насолоджуючись теплом, яке надходило від чашки. Хлопець нахилився до неї й накинув на вузькі плечі плед з овечої шерсті. Йому здалося, що у цю мить Уляна навіть не дихала. Їхні погляди зустрілися. Її очі випромінювали особливе тепло та ніжність. Вони притягували, манили, здавалися щирими й невинними. Щоб прогнати напругу, яка зависла у повітрі, Омелян зробив крок назад та безтурботним голосом заявив:

- Нам не вигідно, щоб ти захворіла. Лікувати ми не вміємо. А ти нам потрібною поки що живою. - Дівчина посмутнішала та зробила ковток гарячого чаю. Найрозумнішим рішенням було б піти геть, проте хлопець бажав залишитися. Він сів на інший кінець матрацу та з цікавістю спостерігав за її рухами. Уляна не поспішала щось говорити, повільно пила чай та не відводила задуманого погляду від його синіх очей. Хлопець злегка посміхнувся:

- Де ти навчилася грати на скрипці?

- Вісім років музичної школи й майже три – консерваторії.