Викрадач

Глава 15

Максим попрощався з Уляною, передаючи поцілунки телефоном, а Омелян ледь витримав, щоб не вийти та не грюкнути дверима.

- Як ти себе почуваєш? - спитав у друга те, що дійсно цікавило, та й хотів трохи відволіктися від проблем. Максим задоволено усміхнувся:

- Добре, плече майже не болить, а Уляна – це мої найкращі ліки.

Він хотів ще щось додати, але його телефон ожив знайомою мелодією. Омелян не підслуховував, але не втікати ж йому з кухні, коли до його друга хтось телефонує. Караєм вуха почув, як той запевняв, що приїде та все владнає.

- Чорт, - вилаявся Максим після завершення розмови.

- Щось сталося? – Омеляну дійсно було цікаво, що такого могло трапитися. Максим поставив телефон на стіл та озвучив своє невдоволення:

- Мушу ввечері піти на зустріч з клієнтом, потрібно владнати з ним все та підписати договір. Цього замовника вів я зі самого початку, і поки лежав на лікарняному, то його захотіли переманити конкуренти.

- То в чому проблема, - не розумів Омелян, - сходиш та владнаєш все.

- Я ніколи не пропускаю її концерти, для неї це надзвичайно важливо…

     Перед очима Омеляна враз виник план, і він зрозумів, що це справжній шанс. Уляна ігнорує його дзвінки та повідомлення, але коли зустрінеться з нею на її ж території, то не зможе його ігнорувати.

     Час до вечора минув майже непомітно і ось Омелян стояв біля величної старовинної будівлі, тримаючи в руках неймовірний букет білих троянд. Хвилювався, як школяр перед побаченням з однокласницею, до якої не знає як підступитися. Насправді ж істинні переживання пов’язані з відвідуванням філармонії, бо це точно не те місце, у яке звик приходити.

       Постоявши ще декілька хвилин, рушив впевненими кроками у середину. Навкруги все блищало та потопало в розкоші. Здавалося, потрапив у музей або ж в інше століття. Величаві товсті колони підтримували балкони, які розташувалися по периметру. Стеля та стіни, прикрашені вишуканими кришталевими люстрами, які освічували залу тьмяним світлом, концентруючи всю увагу на сцені. Майже всі місця були зайняті, що неабияк здивувало, не думав, що стільки людей можуть відвідувати подібні заходи. Чоловіки, жінки та діти уважно слідкували за дійством, яке відбувалося попереду. Омелян оглянув присутніх, а тоді перевів погляд на свій діловий костюм й зрозумів, що вирядився так лише він. Інші віддали перевагу простоті.

       Омелян зайняв вільне місце у четвертому ряді від сцени – не далеко, щоб все добре розгледіти, але й не занадто близько, щоб викликати ніяковіння тієї, заради якої прийшов сюди. На сцені пів колом розташувався оркестр з диригентом в центрі. Омелян намагався розшукати поглядом Уляну, але її ніде не було. В голові почали прокрадатися думки, що це чийсь злий розіграш, і насправді її сьогодні тут немає.

       У залі настала цілковита тиша, а тоді, після команди диригента, розлилася витончена класична мелодія. Омелян, який не звик таке слухати, не знайшовши Уляни серед присутніх, розчаровано зітхнув. Йому було нудно і не збирався це приховувати. Музика була настільки чутливою та легкою, що мимоволі організм не стримався у позіханні, а очі невпинно закривалися, щоб поринути в солодкий сон.

Раптом почув, що мелодія почала стишуватися, а глядачі метушитися в передчутті чогось нового. Перевів погляд і побачив, як вся сцена з її учасниками залишилася у темряві, а одинокий прожектор згори освітив тендітну постать тієї, заради кого він тут.

       Уляна була одягнена у стриману чорну оксамитову сукню, яка щільно закривала шию та одну руку, інша ж залишалася оголеною та манила доторкнутися до неї. Довжина нижче щиколоток, але з однієї сторони виднівся виріз, який оголював струнку ніжку. Волосся природними локонами спадало на плечі, переливаючись під світлом прожектора. Здавалося, Омелян не дихав, не відводив погляд ні на секунду, боячись, щоб це прекрасне видіння раптом не зникло.

      Концертмейстер розпочав свою партію, після чого почулася пронизлива гра скрипки, яка заполонила всю залу, відтіснивши фортепіано на задній план. Для Омеляна це була незнайома мелодія, але він слухав, мов заворожений, як і першого разу. Пам’ятав ту ніч, коли вперше почув гру Уляни, і якби зараз не бачив, хто на сцені, то подумав би, що це дві різні людини.

       Вона, як і тоді, володіла інструментом неперевершено, ледь торкаючись струн, полонила все приміщення чистою та ніжною мелодією. Але невинність, ніжність та дівоча довіра зникли. Відчував сум, біль, внутрішні переживання, які Уляна виливала в музику, наче хотіла виплеснути зі себе все те, що давно мучить та не дає спокою. Її рухи були точними, маневральними, вираз обличчя серйозним та зосередженим. Майже не піднімала голову в зал, боялася втратити цю тонку ниточку гармонії, яка тримала на плаву.

       Коли її очі вкотре відкрилися, пройшовшись поглядом по рядах, помітила Омеляна. Не здивувалася, знайшовши замість Макса його,  грати не припинила і очі не відвернула. Сконцентровано дивилася на чоловіка, пропалюючи кавовим поглядом. У свою гру почала вкладати всю себе, так, наче грала востаннє, наче від цього залежало її життя.

      Омелян помітив зміни у її поведінці. Якщо до цього виглядала спокійною та у своїй стихії, то зараз тіло пройнялося легким тремтінням, щоки налилися ледь помітним рум’янцем, а рухи стали ще більш розкутими. Музика наповнилася новою жагою та пристрастю. Її очі палали вогнем, ненавистю та певним розчаруванням.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше