Глава 16

- Я бачила, як ти солодко позіхав, та намагався тримати очі відкритими, - розсміялася дзвінко Уляна.

- Це все було до твого виходу, - промовив оксамитовим баритоном, а тоді наблизився та вручив квіти. Поцілувавши в щоку, на мить затримався та прошепотів на вушко: - Вітаю з неймовірним виступом! Ти була приголомшлива і дуже сексуальна.

Від цього шепоту, слів, теплого дихання на потилиці Уляна зашарілася та зніяковіла. Його присутність діяла на неї, як дурман, сковуючи та роблячи тіло невагомим. З голови одразу зникли всі ті слова, які крутилися по дорозі з гримерки сюди. Від роздумів та спогадів відвернуло покашлювання її друга, який, схоже, відчув себе зайвим у цих перегляданнях та перешіптуваннях.

- Ой, - спохватилася дівчина, а тоді почала знайомити чоловіків, - це мій друг та колега Олександр, ми знайомі з дитинства, разом відвідували музичну школу. А це Ян – друг мого нареченого.

Останні слова вкололи Омеляна, і усмішка одразу ж зникла з обличчя. Всю свою увагу перемкнув на цього колегу, намагаючись якнайшвидше здихатися його, щоб залишитися зі своєю Уляною наодинці.

- Радий знайомству, Шурко, - з єхидною посмішкою простягнув йому руку. Помітив, як той скривився від такого звертання, але привітався у відповідь. Омелян зі всієї сили стиснув тендітні пальці піаніста, грозячись переламати їх, помітив скривлену гримасу на обличчі, а тоді продовжив: - Хіба тобі не пора додому? Ніхто не чекає? Мама, дівчина?

Уляна вловила знущання з боку Омеляна, розуміла, що сили нерівні та вирішила його провчити:

- Взагалі то, Олександр погодився люб’язно провести мене додому, оскільки моєму нареченому не вдалося приїхати.

Не чекаючи відповіді, попрямувала вперед, впевнена, що її супроводжуватиме колега. Омелян усміхнувся, його забавляла ця норовливість, впертість, а неприборканість притягувала ще більше, запалюючи в ньому дух власництва.

- Шурко, зникни! – Сказав він тихо, але достатнього голосно, щоб той його почув, - інакше завтра ти вже не зможеш грати.

Уляна продовжувала йти, не оглядаючись. Омелян опинився поруч за лічені секунди. Тоді забрав з її рук численні квіти та запропонував:

- Може все-таки на машині? Чи ти вирішила протоптати всю дорогу додому на цих підборах? – доторкнувся до ніжної шкіри руки, щоб зупинилася хоч на мить.

- Чого ти тут? – запитала, пропалюючи гнівним поглядом, тоді глянула на дотики рук та поспішила вирвати кінцівку. – Я не запрошувала тебе на концерт. Та й ти не з тих, хто фанатіє від гри оркестру.

- Макс не зміг приїхати…

- І ти подумав, що я як маленька дівчинка розплачуся та не зможу виступити без підтримки? – перебила його Уляна. Насправді злилася не на нього, а на себе. Бо не могла контролювати себе, свої емоції, реакцію тіла на цього чоловіка. Лише один погляд змушував хвилюватися, дотик тремтіти, а впевнені слова з його вуст бажати більшого.

- Дозволь просто підвезти тебе додому, - проговорив Омелян, розізлившись, що викликає в неї зовсім не ті емоції, які хотілося б. Хоча бачив, як вона реагує на дотики, яким поглядом дивиться на нього. Уляна хотіла його не менше, ніж він, але біль та образа не давали їй віддатися почуттям. Тієї маленької дівчинки вже немає, і сліз вона не проливатиме, не дасть себе жаліти та думати про щось більше.

Уляна тривожно оглянулася навкруги, місто потопало у вечірніх вогнях, навіюючи романтичну атмосферу. Тоді глянула на своє взуття та оберемок квітів, які продовжував тримати Омелян і вирішила погодитися.

- Відвези мене до мого нареченого, - навмисне наголосила на останньому слові, щоб добити його. – Зараз мені його страшенно не вистачає.

Уляна помітила, як змінилося обличчя чоловіка, тепло та ніжність, які випромінювали сині океани до цього, замінили лід та холод айсберга. Хотіла розридатися, впасти в обійми, щоб приголубив та пожалів, як три роки тому.

Натомість гордою поставою пройшла до машини та зайняла пасажирське місце. Омелян мовчки розмістив оберемки квітів на заднє сидіння та сів поруч. Завівши двигун, виїхав на дорогу, але так і не наважувався заговорити. Обоє перебували десь далеко, напруження між ними лише зростало. Образа та біль лише накопичувалися всередині Уляни, просячись назовні. Весь тиждень вона цілеспрямовано ігнорувала його дзвінки, повідомлення, бажала зустрічі, але доводила свою силу та витримку. Всю свою увагу приділяла своєму нареченому, і ось він знову переслідує її та не дає вільно дихати й жити далі.

Не бажала з ним розмовляти, а він бачив її пригнічений стан й не ліз в душу. Приїхавши до будинку Макса, дівчина вискочила з машини, як ошпарена, та чимдуж побігла до сходів. Зупинилася біля квартири та важко дихала, згадала, що свої ключі залишила вдома та мало не застогнала вголос. Хотілося зачинитися в кімнаті коханого та не бачити нікого до його приїзду. Декілька разів натиснула на дзвінок, але цілковита тиша за дверима гнітила та не заспокоювала.

Омелян піднявся слідом за нею спокійним темпом, а тоді витягнув свої ключі та відчинив вхідні двері.

- Могла й не втікати з такою швидкістю, - проговорив, заходячи разом з нею до квартири.

Уляна пройшла в середину та почала знімати набридливі туфлі, від яких гуділи ноги. Омелян же встав поруч та не спішив залишати її.